Друга панель Bucha Journlism Conference про роботу воєнкорів і пресофіцерів на фронті

Журналісти на фронті: думки про відповідальність, самоцензуру, безпеку й комунікацію із пресофіцерами

Середа, 15 Травня, 2024

Люди

Вероніка Нановська

Уже протягом 10 років журналісти на фронті прагнуть показати повну картину подій війни. Висвітлення бойових дій, досвіду окупації, полону чи звичайного життя підрозділів супроводжується самоцензурою, відповідальністю й ризиками для свого життя і життя пресофіцера. 

На другій панелі Bucha Journalism Conference, яка пройшла 10 травня, пресофіцери й воєнні кореспонденти обговорили роботу на фронті, доступ до висвітлення бойових дій і комунікацію із пресофіцерами. 

Спікери панелі:

Модерувала панель воєнна кореспондентка «Bihus.Info» Анна Калюжна.

Складність доступу й хороші приклади комунікації із пресофіцерами

Стас Козлюк пригадує, що востаннє напрямом, де він працював, і де журналістам забороняли працювати, був Південь: «Єдиний раз від неї [Наталі Гуменюк — ексречниці Сил оборони Півдня, — авт.] я чув слово “так”, коли запитав, чи добре мене чути телефоном. Це не жарт. Це був наш великий біль», — каже Козлюк.

Він каже, що попри таке несприятливе ставлення, працював у Херсоні багато разів. Проте жодного разу не заїжджав туди як журналіст, а лише як волонтер: «Ми з колегами ховали всі документи, камери, вантажили машину гуманітарною допомогою, водою та продуктами. На блокпосту нас пропускали навіть не перевіряючи. Водночас з авто журналістів діставали всі речі, перевіряли камери й витягали килимки», — говорить Стас Козлюк.

Стас Козлюк на панелі Bucha Journlism Conference
Стас Козлюк на панелі Bucha Journlism Conference. Фото: Сергій Пірієв

На своє звільнення Наталія Гуменюк, зазначає Калюжна, відреагувала словами «Не дамся шакалам»: «Це всі комунікації Півдня за останні два роки». Вона додає, що журналісти не могли потрапити на місце затоплення після підриву росіянами Каховської ГЕС. Як наслідок, міжнародні медіа цитували не українських, а російських воєнкорів. «Мені здається, це був найбільш негативний прояв співпраці», — каже Калюжна.

Вона зазначила, що натомість майже завжди мала успішні відрядження в Запоріжжя й на Донбас. Репортерка виділила Бахмутський напрямок, де бригади добре йдуть на контакт із журналістами, що допомогло привезти їй та іншим медійникам багато матеріалів звідти. Проте доступ не завжди можна отримати легко. Ксюша Савоскіна каже, що її колега, яка також працює воєнкоркою на hromadske, вже після звільнення з посади Гуменюк не змогла отримати доступ на Півдні. Водночас редакція Савоскіної також не мала проблем на Бахмутському напрямку. 

Богдан Кутєпов пригадує й хороші приклади комунікації із пресофіцерами про помилки медіа. Зокрема, після узгодження матеріалу йому вказали на незаблюрений номер танка. Це, каже він, допомогло не поповнити російську інформаційну базу. Поганий приклад — коли пресофіцер присилає «порізаний» варіант матеріалу, де вказує, наприклад, на недолугість якогось жарту героя. 

Анна Калюжна зазначає, що якщо журналіст уже контактував із пресофіцерами, то набагато легше отримати доступ до певної території. Вона намагається комунікувати з Генеральним штабом і керівниками підрозділів про те, що доступ до місць, куди прикута увага світу, відкривати важливо. 

Євгенія Китаїва зазначає, що від 2014 року ситуація з доступами не змінилася — завжди були проблеми в комунікації медіа й військових: «Якщо щось не вдається, потрібно й далі намагатися потрапити туди, куди не можна. Коли ситуація на деяких напрямках погіршується, після чого доступ до них для журналістів забороняється, можна комунікувати про це з військовими». Водночас вона додає, що потрібно адекватно оцінювати ризики й пам’ятати, що пресофіцер теж ризикує своїм життям разом із журналістом через активне використання ворогом дронів. Наприкінці панелі Лиховій додав, що треба бути обачними, адже ще п’ять кілометрів від лінії бойового зіткнення — зона ураження дронами.

Як регулюються правила й чому журналістів можуть не пустити

Анна Калюжна зазначає: важливо, щоб максимальна кількість журналістів показувала війну, тому що в тилу інформаційно її все ще недостатньо. Проте для цього їх потрібно навчати й пояснювати, чому не можна знімати на полі бою снаряди чи віддачу від артилерійських установок.

Пресофіцерка 47-ї окремої механізованої бригади Анастасія Блищик наголошує, що через безпекові норми показати все неможливо. Важливо, аби зняте ніяк не нашкодило військовим: «Дуже багато бійців у моїй бригаді вважали, що журналісти — це зло, що після їхнього фільмування в ті місця прилітає. Я дуже довго намагалася зруйнувати стереотипи й розповідала, що є багато компетентних журналістів, які знають як знімати. Крім того, деякі з них показують війну із 2014 року й часто знають більше за самих бійців. Водночас все одно приїжджали журналісти, які поводилися некоректно, не розуміючи, чому не можна показувати абсолютно все».

Репортажі на лінії фронту - панель Bucha Journalism Conference
Панель Bucha Journalism Conference “Репортажі з лінії фронту”. Фото: Сергій Пірієв

Блищик каже, що так себе поводять як українські, так і іноземні журналісти. Воєнкорів, які лише починають і з якими вона ще не працювала, пресофіцерка спочатку вивчає: «Я звертаю увагу на те, як вони поводяться в зоні бойових дій, як реагують на те, що щось летить. Якщо вони почуваються комфортно, то на наступних зніманнях дозволяю заїжджати далі до військовослужбовців. Проте є й ті, яким пояснюєш, а вони все одно не розуміють. Надалі я відмовляю їм, тому що це може нашкодити як мені, так і моїм побратимам». 

Також пресофіцерка не хоче, щоб довіру бійців до журналістів, яку вона вибудовувала, таким ставленням зруйнували, адже вона важлива для війська: «Зараз усі підрозділи нашої бригади раді бачити журналістів. Для них це як якесь світло-сонечко, коли до них у цей бруд приїжджають журналісти — нові люди, з якими можна поспілкуватися на різні теми. Їм навпаки це до вподоби, й дуже багато бійців хочуть коментувати. Якщо обставини цього не дозволяють, бійці вмикаються у прямі етери на телебаченні чи на YouTube-каналах медіа».

Речник Генерального штабу Дмитро Лиховій каже, що хоча бійці хочуть бачити журналістів, цього не завжди хочуть офіцери: «Окрім керівників пресслужб є ще командування, від яких іде багато заборон для журналістів. Якщо в командувача своя позиція, то її не переламає жодний начальник пресслужби хоча б тому, що командир в армії — це завжди командир». 

Панель Bucha Journalism Conference про репортажі з лінії фронту
Панель Bucha Journalism Conference “Репортажі з лінії фронту”. Фото: Сергій Пірієв

Проте, зазначає Лиховій, можна акуратно показувати на прикладах, коли щось було важливо показати через біду чи навпаки — успіх армії, проте на це була заборона. 

Він додає: попри це, в Україні безпрецедентно високий рівень відкритості висвітлення бойових дій. За його словами, наразі Генштаб видав приблизно 6700 акредитацій для представників українських та іноземних медіа.

Лиховій також наголошує на дотриманні безпеки під час військових операцій. Він каже, що на попередній посаді речника оперативно-стратегічного угруповання військ «Таврія» його ненавиділи люди, які займаються безпекою операцій через те, що він вирішував показувати. «Навіть всередині війська є дискусія щодо заборон… Наприклад, коли ми знімаємо бункер або бліндаж, то можуть заборонити кадри, де видно товщину броньованих дверей, оскільки противник дізнається про це й підбере відповідний снаряд, або ж товщину бетонної стіни, й теж стане відомо, який засіб ураження треба застосувати до цього бункера», — пояснює речник Генштабу. 

У контексті обережного ставлення до доступу, Лиховій зазначає, що не всі журналісти однаково проукраїнські — частина іноземних медіа можуть грати на стороні ворога: «Є журналісти, які женуться за клікбейтом і дешевою популярністю. Для них на останньому місці правда, реалії та інтереси, які потрібно доносити до авдиторії… Якщо хтось перед свідомим журналістом побував у цій бригаді й показав секретну частину і, можливо, призвів до ураження й загибелі військових, що часто буває, то після цього армія перестраховується на багато днів чи місяців наперед [і може не надавати доступу для відповідальних медійників, — авт.]».

На деякі території журналістів не пускають, оскільки туди не можуть безпечно заїхати навіть військові, поліціянти, ДСНС і гуманітарна допомога. Якщо журналіст зміг потрапити на цю територію — це, каже Дмитро Лиховій, чудовий приклад того, як можна використати новації 73-го наказу. «У цьому випадку відповідальність за життя лягає на самого журналіста, якого не мусять супроводжувати. Він, як виняток, може потрапляти в червоні зони. Але я завжди підкреслюю, що остаточне рішення лежить на командирі або безпосередньому військовослужбовцю на останньому етапі. Якщо він вважає, що є небезпека, то далі не пускатиме». 

Самоцензура журналістів і військових

Анна Калюжна каже, що за останній рік роботи самоцензуруються саме військові: «Вони роблять це самі й далі мені вже не доводиться самоцензуруватися. Я не сперечаюся на тему заборон, тому що вважаю, що в цьому питанні абсолютно має бути влада у військових — вони знають, яку позицію і як її можна показати».

Воєнна кореспондентка «Bihus.Info» Анна Калюжна на Bucha Journalism Conference.
Анна Калюжна на Bucha Journalism Conference. Фото: Сергій Пірієв

Стас Козлюк каже, що коли журналіст працює з війною довго, він вже знає, про які речі можна говорити, а про які — ні. Наприклад, про кількість особового складу, точну дистанцію до ворога, кількість і тип техніки на позиціях. Це все — важлива інформація для супротивника. Водночас цивільні біля ліній фронту, часто не розуміють чутливості інформації.

«Наприклад, у когось є родичі на окупованій території. Вони просто в інтерв’ю діляться іменами, прізвищами й місцем перебування цих родичів і нерідко дозволяють це публікувати. Проте через таку інформацію в людей на окупованих територіях будуть проблеми. У цьому випадку журналіст несе відповідальність за життя та здоров’я цих людей», — каже Козлюк.

Лиховій додає, що цензура в інтересах української армії, держави й безпеки українських громадян це — найменше, що можуть зробити журналісти в тилу: «Звичайно, вона [цензура — авт.] має бути в розумних межах донесення правди. Я використовував би поняття не “самоцензура”, а “відповідальність”. Тобто відповідальність за те, що говорить чи про що пише журналіст».

Євгенія Китаїва каже, що часто вважає самоцензуру військових неправильною: «Вони хочуть, але бояться з журналістами спілкуватися на якісь політичні або військово-політичні теми. Про це говорять у приватних розмовах без камер і ти розумієш, що це величезна проблема чи тема, яку потрібно донести суспільству, та яка, можливо, полегшить стан речей у підрозділах. Але військові відмовляються говорити для матеріалу. Пояснюють вони це теж незрозумілими речами. Наприклад, що їм може прийти догана».

Панель Bucha Journalism Conference “Репортажі з лінії фронту”. Фото: Сергій Пірієв

Ксюша Савоскіна додає, що інколи самоцензура доходить до абсурду. «Був випадок, коли пресофіцерка сказала, що не пропустить матеріал до публікації через те, що на фоні інтерв’ю висів одяг — військові сушили його, що насправді не було дуже помітно. Після того випадку ми потрапили в чорний список і нас не пускають до цієї бригади через те, що ми вирішили не вирізати цей шматок для публікації», — згадує Савоскіна.

Калюжна стикалася зі схожою ситуацією: «У мене військовий був не в тій футболці. Але оскільки мені потрібно було погодити ще два матеріали, я вирішила, що обріжу кадр, щоб її не було видно. Я пішла на компроміс і мене не внесли в чорний список. Проте вважаю, що це абсолютно ганебні випадки. Як може десантник, який сидить у брудному окопі й воює другий рік поспіль, спеціально одягати красиве, щоб бути гарним у кадрі?». 

На думку Богдана Кутєпова, журналісти мають пояснювати, що їхні матеріали — не істина. «На місцях ми зустрічаємо різних [цивільних, — авт.] людей, які інколи говорять на навколо військово-політичні теми. Військові в цивільному житті також можуть бути “порохоботами” чи “зелебобіками” й мати свої погляди на події. Тому не обов’язково надавати всім трибуну висловлюватися щодо політики», — каже він. 

У  розмові про помилки українських медіа спікери помічають деякі важливі нюанси. Лиховій говорить про те, що майже немає позитивних прикладів роботи ТЦК, публікацій про мотивацію чоловіків мобілізуватися чи про те, що війна — це не тільки смерть і посадки, а багато різних професій, де можна бути корисним. Анна Калюжна каже, що бачить у великих медіа недоцільні заголовки, як от «Це повний абсурд!», «У нас великі втрати!», «Мобілізація провалена!», «Планування немає!» тощо. Крім того, що це дезінформує, такі клікбейти допомагають російській ІПСО, яка й без того активно діє.

Випадковості, ризик для життя й хороші кадри

Життя воєнкорів часто балансує на межі фатуму — коли один випадок може трагічно змінити все. Проте нерідко випадкові й неочікувані зміни приносять успіх. Калюжна розповідає, що в Мар’їнці випадково потрапила на потужний штурм росіян, оскільки довелося перенести інше знімання. На цей напрямок дуже рідко пускають журналістів, але через зміни у графіку штурм вдалося зняти: «Ми могли приїхати в день, коли цього не відбувалося б, і з цього вийшов би абсолютно інший сюжет». 

Богдан Кутєпов розповідає, що мав потрапити на знімання військових навчань на кораблях тривалістю пів дня. Журналіст уже придбав квитки назад, проте після відшвартування виявилося, що до порту повертатимуться лише через три дні: «Завдяки цій випадковості, хоча всі мої плани зруйнувалися і я не мав змоги виїхати, я з усіма роззнайомився і зняв фільм, який потім навіть виграв на одному конкурсі».

Богдан Кутєпов — журналіст «Української правди» на Bucha Journalism Conference
Богдан Кутєпов на Bucha Journalism Conference. Фото: Сергій Пірієв

Стас Костюк згадує, що його команда мала їхати в Нью-Йорк на Донеччині, проте на в’їзді в Донецьку область у нього заламалась машина: «Ми повернулися у Дніпро, поставили машину на ремонт. Наступного дня росіяни підірвали Каховську ГЕС, яку я поїхав знімати з колегами, де нас ледь не вбили росіяни… Пізніше ми відзняли зернові термінали однієї з великих агрокомпаній, які лишилися стояти посеред пустель. Якби машина не зламалася, я не потрапив би на Південь». 

Водночас це дуже небезпечні випадки. Кутєпов каже, що завжди, коли журналіст їде на якийсь напрямок, він має розуміти: може статися будь-що, або ж не станеться нічого. Це потрібно приймати й готуватися до будь-якого розвитку події, зокрема, і в безпековому сенсі. 

Дмитро Лиховій каже, що найбільший успіх — коли журналісти приїхали, зробили свою роботу й із ними нічого не сталося: «Коли я працював в ОСУВ “Таврія”, де ми [пресофіцери — авт.] могли заходити ближче до лінії зіткнення, ніж це можна було для журналістів, нас супроводжували командири. Для них це було ще більшим щастям [коли всі залишилися неушкодженими — авт.]».

Порятунок інших на війні

«Якщо ти можеш вивезти людей — ти їх вивозиш. Ми вивозили людей із Сєвєродонецька, бо в нас залишалося місце в машині», — каже Стас Козлюк.

Ксюша Савоскіна згадує поїздку в Сіверськ, де випадково познайомилася з волонтерами: «Ті повідомили, що їдуть на евакуацію й хочуть вивезти родину із трьома дітьми, одне з них — дев’ятимісячне немовля. Сім’я живе просто на лінії фронту… Ми вирішили поїхати разом із ними. З цього пізніше вийшла історія». Калюжна додає, що робота журналіста — не лише тиснути на кнопку й запитувати, а і брати участь у подіях, коли це потрібно й можливо.

Ксюша Савоскіна — журналістка видання hromadske.ua на Bucha Journalism Conference
Ксюша Савоскіна на Bucha Journalism Conference. Фото: Сергій Пірієв

Євгенія Китаїва наголошує на важливості підготовки журналіста, зокрема — вивчення тактичної медицини. Вона згадує, як фільмувала підготовку військових до бойових дій і конкретного штурму: «Тоді прилетіло кілька С-300 [ракет зенітно-ракетної системи — авт.], а медики вже поїхали… І в цей момент ти вдячний, що маєш медичний рюкзак із 20 турнікетами, бандажами й пов’язками. Тому що спікер, з яким ти говорив, просто “вивалюється” з кадру з наскрізним пораненням грудної клітини, а поряд більше півтора десятка поранених військовослужбовців. На всіх — один твій рюкзак, ти, операторка й кілька військових, які не отримали контузію чи поранення й можуть допомагати».

Вона каже, що тоді надали допомогу понад 10 пораненим. Пізніше в редакції порушили питання про те, що додати в рюкзаку, який раніше здавався максимально заповненим необхідним. 

Читати більше: 

війна | воєнкори | Генштаб | доступ | журналісти | пресслужба | речник