До початку війни 2014 року російський контент майже повністю охопив ринок українського наукпопу. Проте зараз українські видання та наукові журналісти працюють над тим, аби заповнити цю нішу власним контентом, — від проблем охорони довкілля та здоровʼя до археології та нейробіології.
«Медіамейкер» поспілкувався з представниками редакцій «Куншту» та «Української правди». Розповідаємо про виклики фактчекінгу та небезпеку спрощень у новинах, специфіку інтервʼю з науковцями та розвиток псевдонауки.
Ринок праці, Майдан і переклади книг: як розвивався український наукпоп
До 2014 року ринок науково-популярної журналістики займав переважно російський контент, у який вкладали великі суми. Медійники не хотіли писати про науку. Гонорари не могли компенсувати час для збирання наукового матеріалу, а в популяризації науки не були зацікавлені ні вітчизняні медіа, ні самі вчені. Наукових журналістів по суті не готували, а українські науковці якщо й публікувалися, то здебільшого настільки академічною мовою, що авдиторії було складно зрозуміти викладене.
Під час Революції Гідності понад сотня молодих учених із Академії наук цілодобово чергували й не раз опинялися в самому центрі небезпечних подій.
Після перших смертей на Грушевського в Україні почали говорити про українських науковців. Сейсмолог Юрій Вербицький, викладач історії в УКУ Богдан Сольчаник, програміст з Краматорська Сергій Бондарев, студент-географ зі Львова Ігор Костенко, учитель біології й географії з Шепетівки Микола Дзявульський — один за одним науковці віддавали свої життя за незалежне майбутнє.
Тоді ж почали розповсюджуватися українські перекладні книжки в науково-популярному жанрі, а також обмежили друк російською. Українські видавництва, наприклад «Віхола», почали друкувати праці українських науковців, а згодом зʼявилися курси наукової журналістики в університетах.
Чого очікують від наукових журналістів?
Наразі в багатьох редакціях зʼявляються вакансії для наукових журналістів, які можуть втілювати свої ідеї в різних форматах — від тексту до аудіо. З початком повномасштабного вторгнення авдиторія все більше цікавиться темами ідентичності, археології, кліматичних змін тощо. Водночас редактори мають свої вимоги до роботи журналістів у цій ніші.
Головна редакторка «УП.Життя» Катерина Дорош переконана, що науково-популярний напрям у журналістиці — саме та робота, де щонайменше потрібні шкільні знання.
З її спостережень, науково-популярну тематику можуть висвітлювати:
- людина з дипломом журналіста, яка має загальну базу з предмета, працює з авторитетними джерелами інформації та контактує з експертами, які можуть підказати й виправити неточності в матеріалі;
- медик чи науковець, якому подобається писати.
Водночас у практиці редакторки траплялися випадки, коли журналіст із освітою в певній галузі не може подавати матеріал цікаво і зрозуміло широкій авдиторії. Тож часто у видання беруть людей із досвідом у журналістиці та бажанням зануритися в тему.
Одна з головних тематик на «УП. Життя» — здоров’я. Тому на співбесідах редакторка також запитує, чи розуміє кандидат, що таке доказова медицина.
«Якщо журналіст вирішить узяти інформацію із сайту теорій змов про те, що “вакцини вже вбили половину людства” для “балансу” в текст про щеплення або зробить новину на основі нерецензованого дослідження із сумнівного наукового журналу, фінансованого росіянами, — це означає, що він не може працювати з цією тематикою», — ділиться Дорош.
Докладніше: Як писати про здоров’я — поради журналістки NV Олександри Горчинської
Редакторка також наголошує на вмінні журналіста перевіряти інформацію.
«Ось це вміння журналіста вловити, що щось тут нечисто, дуже важливе».
Катерина Дорош
«Колись давно мені довелося доводити редакторам, що комаха — це тварина, бо вони сплутали поняття “тварина” і “звір”. Або ловити експерта на міфах, які вже давно розвінчані», — пояснює вона.
Як починають шлях наукові журналісти
Багато хто починає працювати в науковій журналістиці через дитяче захоплення чи організацію науково-популярних подій. Хтось приходить із журналістською освітою, а хтось одразу практикує редактуру.
Редагування текстів
«Куншт», де зараз працює фактчекерка Марта Льода, виходив друком протягом 2015–2019 років, усього було 9 випусків. Журнал мав постійні рубрики про космос, фізику, біологію, людину, секс, розмови з експертом та фоторепортаж. Льода почала тут працювати з другого друкованого номера та допомагала вичитувати тексти. Але згодом ролі редакторів поділили на літературне та наукове редагування.
«У першому номері ми з чоловіком Максимом Плевако помітили огріхи та з бажанням допомогти надіслали редакції файл із помилками. Так нас запросили працювати. Під час роботи я вивчала науковий метод і критичне мислення — фактично займалася самоосвітою», — розповідає фактчекерка.
Через брак коштів «Куншт» припинив виходити друком. Волонтерство з невеликими компенсаціями не було для Льоди повноцінним способом заробітку. Тому і для неї, і для деяких співробітників наукова журналістика не була основною зайнятістю.
Коли ж видання вийшло в електронний формат — Марта Льода залишилася працювати тільки для «Куншту».
Популяризація науки
Шлях ще однієї редакторки та наукової журналістки «Куншту» — Оксани Брошнівської — почався в дитинстві. Ще тоді вона захоплювалась енциклопедіями та картами. А також хотіла вивчити англійську, щоб читати іноземну літературу. У школі вона захопилася природничими науками, але тільки на другому курсі «Львівської політехніки» вирішила займатися науковою журналістикою.
2016-го — на п’ятому курсі — Брошнівська почала керувати львівською гілкою всеукраїнського, а згодом і міжнародного наукового руху 15×4. Так вона стала популяризаторкою науки через волонтерство, а ще знайшла багато контактів і практик, які використовує по сьогодні. Паралельно з цим співзаснувала lviv.com — локальне медіа для молоді про IT, науку та мистецтво міста.
Після завершення університету Брошнівська протягом року брала приватні заняття в репетиторів — астронома Святослава Смеречинського та біологині Людмили Федоренко. Передусім ці вчені давали настанови та відповідали на питання, які цікавили Брошнівську.
«Я хотіла прокачати фізику та біологію до такого рівня, з яким не соромно займатися науковою журналістикою. Адже здоровий глузд підказує: аби розповідати людям про науку — потрібно розуміти фундамент», — згадує журналістка.
Вона не розраховувала, що наукова журналістика буде єдиним джерелом прибутку, аж до співпраці з «Кунштом».
Наукова освіта
Науковий журналіст «Української правди» Дмитро Сімонов має освіту еколога. Однак за професією ніколи не працював. Його шлях у науковій журналістиці почався зі статті про запуск адронного колайдера — одного із найдорожчих у людській історії наукових експериментів.
«До 2014 року в Україні сивочолі академіки писали про невідомі широкому загалу проблеми. Або ж створювали жовті матеріали, і нікого не цікавило, наскільки це правда», — розповідає він.
Проте після 2014-го про українську науку всерйоз заговорили у медіа. Тож згодом Сімонов працював науковим журналістом і писав на різні наукові теми — від історії до астрофізики. Зокрема у виданні проєкту «Дім інновацій», «Радіо NV» (програми «Академія наук» та «Медлабораторія») та на hromadske. Паралельно з цим між 2008 і 2022 роками створював подкасти для «Локальної історії» та Urban Space Radio, а також писав для liga.net.
Півтора року тому Сімонов влаштувався в «Українську правду», де працює переважно з темами довкілля та охорони природи. А також розвиває подкаст «Головна обсерваторія», де порушують теми археології, медицини, різних розділів біології тощо.
Він розповідає, що журналістам у його головній сфері — охороні довкілля — бракує системності. Небагато медійників висвітлюють проблеми у цьому напрямі, і небагато медіа за це беруться.
«Я пишу про те, що зробили росіяни з Джарилгачем, що робить Коломойський зі Свидовцем і як хочуть забудувати полонину Боржава. Я пояснюю, чому це погано не тільки для природи, а й для людей. І намагаюся знайти слова, передати ідеї й переконання науковців. Це те, що мені здається важливим сьогодні, і є тактичним результатом», — говорить журналіст.
Популярні теми та формати
За спостереженнями Дмитра Сімонова, людям подобаються теми археології та довкілля. Зокрема, один із його найпопулярніших текстів на «Українській правді» — інтервʼю з кліматологинею Світланою Краковською. На думку журналіста, інтерес до тем довкілля викликала війна та її наслідки.
З початком повномасштабної війни авдиторію «Куншту» зацікавили практичні поради: порядок дій під час вибухової хвилі, застосування хімічної зброї, а також знання тактичної медицини, розповідає Марта Льода. Крім цього, читачів видання цікавлять теми здоровʼя, історії та міфів. Наприклад, великих охоплень набули матеріали на теми міфів про ляльку-мотанку, трипільців тощо.
«Війна стимулювала пошук ідентичності, свого коріння. Тому, на мій погляд, люди почали цікавитися історією більше, ніж це було раніше», — пояснює фактчекерка.
Виграшним варіантом для науково-популярних медіа є іне тільки актуальні теми, а й відомі спікери. Упродовж останнього року Оксана Брошнівська проводить інтервʼю для випусків «Куншткамер». Сюди запрошують науковців, які ведуть свої програми чи пишуть книги. З ними говорять у напіввідкритому форматі в Zoom чи наживо, а учасники спільноти медіа «Куншт» можуть ставити свої запитання. Готові інтервʼю публікують як текст.
«Мені цікаво запитувати про загальноукраїнський контекст і шукати різні моменти, де наука може десь допомогти та пояснити, заповнити прогалини. Наприклад, на одній із таких “Куншткамер” був Роберт Сапольські (американський нейроендокринолог та професор біології, — Авт.), з яким говорили про війни приматів. Під час розмови ми порівняли війни серед людей і тварин», — розповідає журналістка.
У своїй практиці Брошнівська робить наукові теми популярними, пов’язуючи факти з актуальними подіями і ставлячи неочікувані питання.
«Це або щось наївне та дитяче або дуже mind-blowing. Наприклад, у нейробіолога Діка Свааба я запитувала, чи можна вважати людину під дією пропаганди психічно хворою. Адже по суті пропаганда переписує те, як людина мислить та діє, тобто це втручання у префронтальну кору. Він підтвердив це», — наводить приклад своєї роботи Брошнівська.
Науково-популярні новини та небезпека фальсифікацій
Авдиторію цікавлять не лише лонгриди, а й новини зі світу науки. Проте вони також потребують аналізу та додаткової праці журналіста.
На думку Оксани Брошнівської, структура науково-популярної новини має бути такою:
- що відбулося;
- чому це важливо;
- як це можна застосувати;
- що відбувалося у сфері останнім часом;
- що буде далі.
За словами наукової журналістки, така структура в новинах дає читачам повну інформацію. Без неї є ризик, що читач не уявлятиме цілої картини й не зможе зрозуміти сенсу новини. А ще фрагменти легше перекручувати, від чого збільшується ризик фейків.
Фінансовий інтерес і магічне мислення
Наприклад, так сталося зі сфальсифікованою статтею британського лікаря Ендрю Вейкфілда про щеплення, яке нібито викликає аутизм. Як зʼясувалося, активісти-антивакцинатори (JABS) спонсорували його дослідження. Також до публікації лікар зареєстрував експрес-тест на виявлення слідів вірусу кору в організмі. Це — прямий фінансовий інтерес: Вейкфілд розраховував, що через його дослідження зросте попит на такі аналізи.
«Небезпека сфальсифікованої інформації в тому, що її побачить більше людей, аніж спростування. Авдиторія не має часу зʼясовувати, чи є звʼязок між щепленням та аутизмом», — пояснює Брошнівська.
Водночас фейки в науковій журналістиці можуть поширювати й через магічне мислення, переконана журналістка. У цьому контексті вона пригадує результати дослідження, згідно з яким від 15 до 35% українців вірять в астрологію і таро.
«Потрібно не паразитувати на людських слабкостях. Коли людям погано — може прийти той, хто розрадить, але в тому, що він робитиме, не буде жодної доказовості. Для мене це тотожно із поняттям “шахрайство”. І на жаль, серед журналістів я зустрічаю і таке. Коли на етери запрошують астрологів із прогнозами чи медіа випускають матеріал про мольфарів, які говорять, коли закінчиться війна та помре Путін — це є порушенням журналістської етики», — переконана Брошнівська.
Небезпека спрощень та упущення контексту
За словами наукової журналістки, специфіка наукових новин полягає і в контекстах. Їх потрібно показувати, щоб пояснити важливість новини й не лишити місця для дезінформації.
«Зазвичай, щоб дізнатися, що в новині є “вау” — потрібно знати, чим у цій галузі займалися протягом десятиліть»
Оксана Брошнівська
Одним із прикладів поганого дослідження контексту, на погляд Брошнівської, є новина про вік Всесвіту за новою моделлю. Попередньо наукова спільнота встановила його на рівні 13,8 млрд років, проте нова модель про 26 млрд набула такого поширення у медіа, що коли люди гуглили «age of the universe» — алгоритми Google підтягували цю теорію як перший великий абзац над іншими результатами.
«Фізики можуть сперечатися та створювати багато моделей, але це не завжди про консенсус, якого досягає наукова спільнота», — пояснює Брошнівська.
Також у цьому контексті вона пригадує новину про нейрофахівців, яким вдалося знайти окрему нейромережу мозку, що пов’язана з залежностями від психоактивних речовин. Зі 129 пацієнтів після ураження мозку 34 різко кинули палити, і в кожного з 34 пацієнтів була пошкоджена одна з трьох ділянок мозку, яку пов’язують з цією нейромережею.
«Як на мене, це доволі нечіткі дані, щоб робити висновки. Зрештою, після ураження мозку люди можуть різко кидати шкідливі звички через щось на кшталт відчуття дефективності й страх померти. Тому мені цього дослідження було замало, щоб робити з цього матеріал», — пояснює Брошнівська.
Що відбувається в мозку тих, хто пережив травму, і чи у всіх розвиватиметься ПТСР — нам пояснювала психіатриня
Фактчекінг у науковій журналістиці
Щоб розібратися з сенсаційними новинами, потрібно шукати експерта, який може прокоментувати це. Зокрема, можна звертатися і до локальних науковців у галузі, розповідає Брошнівська. Водночас і серед науковців є багато тих, хто лише видає себе за експертів, або ж вони можуть банально припуститися помилки. Тому є три способи самостійної перевірки новин зі світу науки:
- Джерело публікації дослідження — наукові статті чи метааналіз (аналіз низки досліджень на певну тему).
- Рецензоване видання — статті в ньому перед публікацією ретельно перевіряють експерти галузі.
- Пошук глибшого контексту.
Також потрібно дивитися, чим займаються дослідники, які теми досліджують та яку методологію використовують.
Редактура та проблема плагіату
В ідеалі редакції варто мати кілька наукових редакторів, які є фахівцями у певних галузях науки, говорить редакторка Марта Льода. У «Куншті» звіряють статті на контроверсійні теми із власним пулом науковців.
«У нас була стаття щодо антидепресантів, де психіатри сумнівалися в їхній дієвості. Потрібно було зʼясувати, наскільки це обґрунтовані побоювання, тому ми звернулися до нашої авторки-науковиці у сфері психології та психіатрії», — пригадує Марта Льода.
Також наукова редакторка часто зіштовхується з плагіатом. Найчастіше він трапляється з російських чи англомовних джерел, що складніше виявити. Тому видання шукає спосіб, як швидше перевіряти запозичені тексти.
«Наприклад, нам надсилали тексти з “Вікіпедії” чи з безпосередньо з наукових джерел. Так ми не опублікували історію, де наукова журналістка зробила статтю з кількох російськомовних сайтів. А зʼясувалося це тільки тому, що ми просили замінити ці джерела через походження. Коли журналістка це зробила — залишилися частини тексту, які збігалися не з оновленим джерелом, а з російським», — пояснює Льода.
Перевірка експертів та інтервʼю з науковцями
Як і «Куншт», видання «Українська правда» має напрацьовану базу науковців і лікарів. А коли в них немає часу на коментар — журналісти запитують контакти їхніх колег, розповідає головна редакторка «УП.Життя» Катерина Дорош.
Як наукові журналісти оцінюють експерта
«Якщо це нова для нас людина, яку ми знайшли в інтернеті, то спершу перечитуємо її коментарі для інших медіа, моніторимо соцмережі та проглядаємо профілі на сайтах наукових установ. Звідси можна почерпнути багато цікавої інформації: чи не говорить експерт відвертих дурниць, які може розпізнати освічена людина; з якими медіа співпрацює та яку громадянську позицію має», — розповідає Катерина Дорош.
Але навіть коли науковець чи науковиця пройшли фільтри, це не означає, що людині довіряють беззастережно, говорить редакторка. Факти перевіряють в іноземних джерелах, і якщо докази відсутні — до експерта більше не звертаються.
Ще один спосіб уберегти себе від поганих експертів, каже Дорош, — це брати коментарі в кількох людей і давати їм на вичитку весь текст, зокрема з цитатами колег.
З досвіду Дмитра Сімонова, потрібних науковців можна знайти у соцмережах — через публікації, які поширюють серед науковців. Він шукає інформацію про авторів публікації та запитує про них у наукової спільноти. Іноді науковці й самі пропонують журналістові своїх колег.
«Одного разу мені написала відома науковиця з Інституту молекулярної біології та генетики й порекомендувала статтю колишньої колеги, яка працює в Америці. Нас познайомили, і я написав матеріал про дослідження, повʼязані з раком. На той момент було мало шансів написати таку статтю без знайомства», — ділиться Сімонов.
Якщо ж йому потрібна людина під конкретний запит — він користується допомогою своїх знайомих науковців, які радять вчених у галузі. Журналіст перевіряє їхню посаду та попередні інтервʼю у потрібному форматі.
Раніше ми розповідали про те, як вибрати експерта та як українські видання добирають експертів
Специфіка інтервʼю з науковцями
За словами Оксани Брошнівської, «Куншту» цікаво запрошувати тих науковців, з якими знайома авдиторія та які «не лізуть за словом у кишеню». Під час підготовки до інтервʼю вона складає перелік запитань, але водночас не боїться відходити від нього.
«Наприклад, нейробіолог Дік Свааб говорить лаконічно. Але під час нашого останнього інтервʼю я помітила, на що він відповідає охочіше й що йому цікавіше. Зрозуміла, що для нашого видання це теж цікаво, і під час розмови почала імпровізувати», — говорить наукова журналістка.
Також якщо людина неговірка, Брошнівська перед розмовою ділиться не тільки темою, а й запитаннями.
«Соромʼязлива людина з переліком запитань і заготовленими відповідями матиме острівець безпеки під час розмови. У часи Lviv.com я робила комікси, де через діалог із науковцем розповідали про якусь тему, яку він досліджує. До цих інтервʼю навіть соромʼязливі люди підходили відкрито, оскільки мали змогу щось відредагувати», — розповідає Брошнівська.
Коли науковець не хоче говорити
За словами Марти Льоди, в Україні мало фахівців у гуманітарній сфері, адже в СРСР її замінила пропаганда. Відтак багато гуманітарних і суспільних наук мусили розвиватися з початком незалежності України фактично з нуля. З іншого боку — Союз залишив спадок у галузях точних і технічних наук, і в Україні досі є багато науково-дослідних установ із тих часів, говорить Льода.
Водночас Катерина Дорош вважає, що проблема полягає не в малій кількості фахівців, а в тому, що їх буває складно знайти – частина не публічна і не контактна, а частина не вважає співпрацю з медіа хорошою справою.
«Інколи між науковцем і журналістом може виникнути конфлікт, бо експерт хоче передати у тексті інформацію максимально точно, але він може не усвідомлювати, що широка аудиторія з того тексту нічого не зрозуміє. А журналіст може спростити слова науковця так, що геть спотворить те, що він казав. Тому тут важливо домовлятися про золоту середину — щоб було і точно, і зрозуміло», — пояснює вона.
Водночас, за словами Дмитра Сімонова, якщо науковець мовчазний — потрібно не наполягати, а постаратися знайти інших героїв.
«Для друкованого інтервʼю мовчазний науковець — не проблема. У прямому етері журналіст опиняється в ситуації, де мусить говорити на тему, про яку мав би розповідати експерт».
Дмитро Сімонов
Щоб уникнути таких випадків, Дмитро Сімонов рекомендує переглянути попередні інтервʼю з потрібними фахівцями. Якщо ж таких немає, але розмова з ними все одно необхідна, варто провести попереднє інтервʼю чи бесіду. Адже якщо людина не має досвіду розмови в прямому етері, потрібно зрозуміти, чи готова вона розмовляти у такому форматі.
Підводні камені та перспективи
За словами Марти Льоди, наукпоп стає все популярнішим у світі. Але виклик полягає у тому, що псевдонаука та дезінформація починають поширюватися ще більше.
Наразі дуже багато фактчекерів не встигають виконувати свою роботу через вірусну дезінформацію, каже редакторка. Водночас ще однією проблемою вона називає світ постправди.
«У намаганні подати повну картину журналісти розмивають поняття “обʼєктивна реальність”, а етерний час виділяють і для науковців, і для тих, хто висловлює псевдонаукові погляди щодо антивакцинаторства, зміни клімату, ГМО тощо», — ділиться вона.
На її погляд, потрібно вивчати причини, чому люди вірять в умовні теорії змов та шукати підходи, щоб цьому протидіяти.
«Я не впевнена, що в нас є готові рішення, як достукуватися до людей, які твердо переконані у своїх антинаукових поглядах. У наших університетах та наукових інститутах немає окремих кадрів, які б займалися комунікацією з населенням. Звичайно, що ми не можемо собі дозволити такі пресцентри, як NASA, але донедавна наші наукові установи навіть не переймалися тим, що треба пояснювати людям, що вони роблять», — розповідає фактчекерка.
Вона вважає, що справжнім успіхом наукпопу можна буде вважати фінансування науки як одного із пріоритетів держави. Але під час війни про це міркувати складно.
