Британський журналіст і воєнний кореспондент Дейвід Патрикаракос каже, що немає морального імперативу бути нейтральним у конфлікті, про який розповідає журналіст. Все, що він має робити, — висвітлювати правду.
Співзасновниця й виконавча директорка «Лабораторії журналістики суспільного інтересу» Наталія Гуменюк разом із Дейвідом Патрикаракосом на LMF2024, який організувала ГО «Львівський медіафорум», обговорювали ескалацію насильства, позицію журналіста під час війни, а також те, чи мають медійники говорити з іншою стороною конфлікту та як етично висвітлювати жертв трагедії.
Переповідаємо основне з панелі «Як війна XXI століття впливає на медіапрактику та етику».
«Я британець. Моя країна ввійшла до Іраку [2003 року Велика Британія та США ввели свої війська до Іраку, почавши військову операцію проти правління Саддама Хусейна, — авт.]. Саддам був жахливою людиною і він мусив втратити владу. Проте, можливо, [це мало відбутися, — ред.] під фальшивим приводом — ми не знаємо точно, чому Британія це зробила. Натомість війна в Україні проста: загиблі цивільні, знищені міста й села — це чітке бажання Росії під наративом, що Україна не є справжньою країною», — каже Патрикаракос. Як журналіст він не є морально нейтральним щодо цієї події, де чітко зрозуміло, хто агресор, а хто — жертва.
Водночас він додає, що журналісти мають завжди говорити правду, попри те, чи суперечить вона його власним переконанням: «Якби одного разу я побачив (але я ніколи цього не бачив), що український військовий убиває мирного жителя, я мав би повідомити про це».
Ескалація насилля
Наталія Гуменюк розповідає, що після початку повномасштабного вторгнення, під час роботи над однією з перших статей для світового видання, її редактор сказав, що висвітлення цих подій зробить світ більш жорстоким: «Я сказала йому, що в цьому немає звірства. Я все одно напишу про напад на Київ, про звірства, в біса, завтра». Проте висвітлення війни іноді стає викликом, оскільки суспільство виснажується від таких новин.
Гуменюк каже, що медіа відчули швидку ескалація насильства, особливо після подій у Бучі й Маріуполі. Складалося враження, ніби всі просять у медіа ще гіршої історії, оскільки те, що ми маємо, нібито вже недостатньо погане. Патрикаракос погоджується з цим і каже, що матеріали про насильство стають майже як порнографія. Люди втрачають чутливість до жорстокості й цікавляться подібним висвітленням.
Читайте також: «Порада “зупинитися” звучить як насмішка». Наталя Гуменюк про баланс чутливості та справедливості у висвітленні воєнних злочинів
Крім того, є важливий нюанс, про який згадали на панелі — у журналістиці війни й конфлікту завжди є подвійний тиск щодо висвітлення тем.
«Коли я був у Донецьку 2014 року (тоді, коли Путін ще казав, що його солдатів немає в Україні), я писав про те, що бачу російські танки. Тоді мій редактор сказав, що я маю додати те, що стверджують росіяни — що їх тут немає. Я думаю, це не баланс, а пережовування нісенітниці», — каже Патрикаракос. Таке висвітлення стає шкідливим для професії, а також це ускладнює розуміння людей, що насправді відбувається на місці.
Гуменюк каже, що висвітлення події також залежить від видання, для якого ви пишете: «Ми [Наталя Гуменюк і Девід Патрикаракос, — авт.] зробили два сюжети в межах проєкту The Reckoning Project для Daily Mail. Чесно кажучи, я була обережна, оскільки це скандальне видання». Різні медіа мають різні стилі, щоб залучати авдиторію. Проте журналісти, наголошує Патрикаракос, працюють зі словами, й саме вони мають значення.
«Скільки разів я дивився на заголовок будь-якої публікації й думав, що це не те, про що я казав [перед публікацією редактор виправляє заголовок матеріалу — авт.]… Тиск і редакторські лінгвістичні правки інколи стають проблемою. І особливо це відчутно, коли ви маєте справу із противником [його пропагандою, — авт.], до якого не маєте доступу», — каже Девід Патрикаракос.
Правила на платформах
У серпні 2014 року бойовики угруповання «Ісламська держава» опублікували на YouTube відео, де показали вбивство американського репортера Джеймса Фоулі. Ісламісти заявили, що зробили це у відповідь на американські авіаудари в Іраку.
Справа Фоулі спрацювала у двох напрямах. Патрикаракос каже, що це завербувало багато людей до ІДІЛ, але водночас викликало глобальну відразу до організації.
«Медіа, хоч і не так прямо, але поширили відео про це. Ви можете знайти кадри Фоулі, який схилився в помаранчевому комбінезоні. Якщо ви можете знайти щось в інтернеті, це не означає, що це потрібно транслювати», — каже Дейвід. Водночас він зазначає, що такі події ігнорувати не можна, але важливо подавати контекст ситуації.
«Тепер ми маємо технологію, де трьома-чотирма клацаннями, ви можете побачити все. Це справді цікаво — трансляція звірств. Наприклад, коли 7 жовтня BBC отримала докази зґвалтувань, сексуального насильства й каліцтва жінок під час нападу ХАМАС на Ізраїль. Такі кадри роблять самі кривдники, хоча можна подумати, що вони хотіли б це приховати. Але ні — всі ці кадри зроблені ними самими», — каже Патрикаракос.
Зараз схожа проблема постійно турбує українське суспільство, коли поширюються кадри страти українських солдатів. Їх можна знайти просто в Telegram-каналах, де контент не модерують належним чином.
У таких справах, як із Фоулі, рішення, чи публікувати матеріали, переважно йдуть від редакцій. І ці редакційні судження ніяк і ніким не стандартизовані. Патрикаракос додає, що державний департамент в США місяцями намагався змусити X (Twitter) видалити контент про ІДІЛ, оскільки, попри заклики до свободи слова, не можна поширювати заклики й підбурювання до тероризму.
Доступ до ліній фронту
«Я добре пам’ятаю, коли декілька продюсерів скаржилися на те, як тупо, що українська держава їх не пускає до лінії фронту. Я подумала, а чого вони насправді хочуть? Можливо, просто бути першими», — говорить Гуменюк. Це пояснюється просто — влада забороняє медіа одразу повідомляти всю інформацію про звільнення або наступ на певних напрямках, оскільки це може бути небезпечно для людей, які туди повертаються.
«Тімоті Снайдер [американський історик і письменник, — авт.] сказав, що журналістів не допускають до таких місць, оскільки, якби там були журналісти, можливо, цієї події не сталося б. Влада боїться, що медіа розкаже щось передчасно, і контрнаступ не відбудеться. Хто тоді нестиме відповідальність за це?», — підсумовує Гуменюк.
Від доступу до зон бойових дій в Україні часто залежить і західна підтримка зброєю. Тому важливо, щоб люди розуміли ситуацію на місці. Через це про контрнаступ часто говорили занадто відкрито й впевнено, мовляв, це точно відбудеться. Проте, зауважує Патрикаракос, за кордоном можуть не до кінця усвідомлювати, що якщо ти збираєшся розпочати контрнаступ, не можна говорити всім про свої наміри.
Як розмовляти з іншою стороною конфлікту?
Гуменюк каже, що не уявляє, що українського репортера згодом запрошуватимуть до окупованого Маріуполя або Донецька. Проте, цілком імовірно, що через рік-два туди запросять французького, німецького, британського чи американського репортера.
Коли журналіст, наприклад, заїжджає в Маріуполь, то вже має знати контекст: як місто захопили росіяни та що з ним зробили після окупації. Патрикаракос не вважає, що журналіст є зрадником, якщо той їде на окуповані території. Коли йому показуватимуть «потьомкінські села» — красиві фасади, штучно створене гарне життя або якийсь показовий об’єкт, він має провести своє дослідження про те, що насправді відбувалося. Крім того, Путін наважиться дати інтерв’ю хіба Такеру Карлсону — навряд чи ще хтось, крім завербованих російськими спецслужбами журналістів, зараз потуратиме брехні російського президента.
Водночас, що стосується роботи на місці подій, наприклад, висвітлюючи події в Газі, журналіст має розуміти, як там живуть, і бачити ці виклики на власні очі. Це важливо для створення повнішої картини конфлікту.
«Раніше, до поточної війни, я вже був у Газі, де брав інтерв’ю у членів ХАМАСу. Вони розповідали мені, чому роблять те, що роблять. Зокрема, дуже високопоставлений член ХАМАСу сказав мені, що в них немає проблем з євреями, лише з ізраїльтянами… Пізніше я брав інтерв’ю в “Ісламського джихаду”, які також асоціюють із ХАМАСом, де чоловік сказав, що євреї є нащадками свиней і мавп. Я запитав, що б він робив, якби тут зараз був єврей. Він відповів, що відрубав би йому голову», — розповідає Патрикаракос.
Наталя Гуменюк запитує, чи існують правила спілкування з військовими злочинцями: «Чи п’єте з ними, чи потискаєте руки одне одному, фотографуєтеся разом, чи усміхаєтеся, коли вони жартують?».
Коли Патрикаракос намагається балансувати, то пам’ятає, що показує обличчя своєму противнику. Він каже, що журналіст має йти на розмову з повним розумінням, хто перед ним, і що хоче показати: «Коли я їхав у Донецьк, я тиснув руки. Зокрема коли брав інтерв’ю в одного з керівників [«ДНР» — авт.], потиснув йому руку й усміхнувся. Я не збирався на нього плювати, хоча плювати на нього хотілося…Не варто накидуватися на журналіста за те, що він отримав доступ і був ввічливим до людей, в яких брав інтерв’ю», — відповідає Патрикаракос.
Роль російських журналістів у вигнанні
На думку Дейвіда Патрикаракоса, роль журналістів у вигнанні є важливою, оскільки ніхто не може розповісти про утиски й виклики перебування в Росії краще, ніж вони. Гуменюк додає: попри те, що медійники в екзилі відірвані від реальності своєї країни, чим більше ми говоримо про виклики для таких журналістів, тим більше до них дослухаються вдома. Адже для таких авдиторій все одно реально отримати якусь інформацію ззовні.
Головне запитання в тому, наскільки вони корисні для України, каже Гуменюк. Просто критикувати Путіна мало, потрібно проводити розслідування, наприклад, щодо російських компаній, які залучені у виробництво зброї, і це може допомогти Заходу накласти на них санкції. Патрикаракос додає, що перська служба BBC Persian, заснована іранськими журналістами у вигнанні (штаб-квартира мовника розташована в Лондоні, — авт.), проводять багато розслідувань щодо дій іранського режиму.
Репортажі з окупації
Журналісти записують тих, хто пережив воєнні злочини, проте не виконують повністю свою роботу, оскільки не можуть фізично працювати на окупованих територіях. Наталія Гуменюк запитує в Дейвіда Патрикаракоса про виклики, з якими стикається журналіст, який працює на окупованих територій.
Коли Патрикаракос працює на передовій, він прив’язаний до певного батальйону ЗСУ, який контролює його пересування (а тому ускладнює висвітлення всього, що хоче показати журналіст). «Ще більше мене хвилює, що журналісти — це завжди тягар для військових. Є, наприклад, такі журналісти, які намагаються проштовхувати свої переконання, щоб побачити все. Але, на мій погляд, вони мають дотримуватися інструкцій [військових, — ред.]. Це важливо з міркувань безпеки й з етичних причин», — пояснює спікер.
Деякі важливі речі журналісти не можуть показати, навіть попри велику кількість інформації з інтернету та перебування репортерів на фронті.
«Мене вражає, що в часи перенасиченості масивами даних, ми все ще не маємо чіткого уявлення про те, що таке Маріуполь тепер», — говорить Патрикаракос.
Читати більше: Журналісти на фронті: думки про відповідальність, самоцензуру, безпеку й комунікацію із пресофіцерами
Розмови з людьми, які пережили травму
У межах проєкту команда The Reckoning Project в Україні опитала приблизно 400 осіб, які безпосередньо пережили воєнні злочини. Гуменюк зазначає, що багато опитаних мали неприємний досвід спілкування з медіа. Одні з основних правил, як проводити інтерв’ю з людьми, які пережили травматичні події — надати контроль над ситуацією та не тиснути на них.
«Ми завжди ставимо питання про те, що допомогло вижити, що допомогло йти далі. Це трохи схоже на лікувальний ефект. Також ми завжди говоримо про людей, а не про їхнє майбутнє… Водночас не можна залишити людину в минулому після інтерв’ю, треба повернути її до реальності. Зокрема, можна запитати, що вона готуватиме, або куди йде після розмови», — пояснює Наталія Гуменюк.
Читати більше: Як журналістам працювати з людьми, які пережили травматичні події
Розмови з військовополоненими
У нас у полоні є чимало російських солдатів. Проте українських бійців у російських СІЗО набагато більше. Гуменюк каже, що розмови з військовополоненими все ще є порушенням Женевської конвенції, водночас для рідних це помічний спосіб знайти інформацію про місцеперебування чи стан зниклих безвісти: «Ще 50–60 років тому це робило державне телебачення… Нацистські солдати могли знімати радянських військовополонених, а радянські — нацистських. Зараз я розумію, що коли в Донецьку був сумнозвісний “парад полонених” на День Незалежності України, це був єдиний спосіб для сімей побачити своїх близьких. Я знаю, що сім’ї військовополонених переглядають кожне жахливе пропагандистське відео, щоб дізнатися, що з їхньою близькою людиною. Проте через правила висвітлювати українських військовополонених це неетично».
Гуменюк запитує, де пролягають межі дозволеного в розмовах про полонених, адже не можна вдавати, що їх немає: Водночас вона припускає, що все, про що журналіст змушує говорити полоненого, може призвести до ще одного арешту чи затримання.
Читати більше: Яка ціна розповідей про військовополонених? Чому важливо писати про них та як говорити про досвід полону та втрати
«Ті, хто перебувають у полоні, не можуть говорити, що хочуть…Я думаю, що це насправді просто — ви маєте поводитися з ними дуже людяно й із повагою. Їх не можна принижувати, з чим були проблеми з обох сторін», — каже Дейвід Патрикаракос. Він зазначає, що журналіст має попередити свою авдиторію, що ці люди в неволі. І якщо з ними погано поводяться, про це також потрібно повідомити.
Патрикаракос не бере інтерв’ю в полонених зокрема через сумніви, настільки воно того варте: «Наприклад, що ти збираєшся дізнатися від в’язня, якщо вже знаєш, які військові сили його утримують? Крім того, ви можете поставити під загрозу їхнє чи чиєсь інше життя після повернення…Водночас розробити стандартизовані вказівки щодо того, як розмовляти з військовополоненими, проблематично із правового погляду».
Відповідальність за висвітлення
Онлайн-знімання стає інструментом військової розвідки — траплялися випадки, коли росіяни скидали бомби на будинки, які у прямому етері показав журналіст. Можуть вбити й конкретних людей, про чиє місце перебування розповіли в медіа. Журналісти мають відчувати свою відповідальність, висвітлюючи події, й розуміти наслідки неналежного публікування.
«Важливо працювати за правилами. У мене вони дуже прості. Щоразу, коли я перебуваю серед українських військових, ті кажуть мені не публікувати твіти й відео ще два дні після від’їзду. І мені дуже чітко вказують, що я можу знімати, а що не можу», — говорить Патрикаракос.
«Я пам’ятаю, коли інтернет зробив мене набагато відповідальнішою. Раніше, зокрема 2009 року під час протестів в Ірані, працюючи з репортажами з інших країн для українських видань, не страшно було зробити помилку в імені, бо на це ніхто вкаже (наприклад, Махмуд, а не Мохаммед). Проте після падіння Алеппо [2016 року] ми взяли коментар у десятирічного хлопчика, сирійського біженця з Алеппо, який згодом без значних зусиль знайшов українську публікацію про себе та прокоментував її. Тепер існує подвійна відповідальність за те, що хтось з Аргентини чи Колумбії повідомить своєю мовою назву українського села , або назве чиєсь прізвище. Перекладач Google дасть змогу розкрити цю інформацію, що потім використають росіяни», — каже Гуменюк.
У епоху інформаційного перевантаження щось приховати дуже складно, що неодноразово доводили навіть гучні спецоперації.
«Ви можете бути російським диктатором і послати агентів до Англії, щоб вони вбили когось у Солсбері [ідеться про отруєння Сергія і Юлії Скрипаль у місті Солсбері навесні 2018 року, — авт.]. І хтось в інтернеті ідентифікує осіб із ГРУ й викладе їх онлайн. Це неконтрольовано», — говорить Патрикаракос. Він додає, що в журналістиці в такому разі все зводиться до індивідуальної етики й чесності окремого репортера.
З іншого боку, якщо журналіст поділиться якимись місцевими новинами чи інтерв’ю з місцевим жителем, який критикує місцеву владу, на це негайно вийдуть Telegram-канали. Проте Гуменюк наголошує, що демократія ніколи не буває ідеальною: «Демократія — це місце, де ти бачиш помилки й обговорюєш їх…З посади уповноваженої Верховної Ради з прав людини звільнили Людмилу Денісову через брехню про сексуальні злочини росіян. І це показало журналістське розслідування, а не прокомунікувала влада. Для нас важливі такі обговорення, зокрема, з військовими про цензуру й доступ до фронту».
Конкуренція за реакцію Заходу
Зараз світова увага прикута до подій у Газі, тому панелей про Україну на конференціях стає все менше. Наталія Гуменюк каже, що використовує кожну платформу, на яку її запрошують, щоб підвищити обізнаність про війну Росії в Україні. Проте нерідко обговорення цих війн виглядають як конкуренція.
Коли Україна зникає з міжнародних заголовків, її все менше обговорюють серед західних і, особливо, американських політиків. Кожен, хто більше підтримує Україну, завжди ставитиме запитання, чому про неї говорять менше. Водночас кожен, кому ближча Газа, вважатиме, що про Україну говорять більше. Проте висвітлення подій у Газі не означає, що це погано для України.
«Я думаю, що ці конфлікти пов’язані між собою. Позиції в Ізраїлі, на Півдні та на Сході України атакують “шахедами”. У обох випадках ми бачимо альянс між Росією, Іраном і державами, які перебувають під санкціями. Жертви є в Газі, в Україні, в Судані та в Сирії. Це не гра з нульовою сумою і не змагання», — підсумовує Патрикаракос.
Читати більше: Що іноземні медіа розповідають про Україну втомленій від новин авдиторії