До дня журналіста запитали у переможців премії «Честь професії» про чому їм важливо говорити не лише про перебіг війни, а і про її наслідки

Зберігати імена та докази. 5 журналісток — про висвітлення наслідків війни та обережний пошук підходів до цього

Четвер, 6 Червня, 2024

Люди, Обмін досвідом

Вероніка Нановська

Журналісти виступають на конференціях, намагаючись тримати увагу іноземних медіа, які розповідають про Україну втомленій від новин авдиторії, документують воєнні злочини, висвітлюють події на фронті. Водночас вони продовжують боротися з корупцією, розповідають про культуру та музику, шукають нові формати й фінансування.

Медіа в Україні почали більше писати про смерть і втрати. Водночас говорять про відбудову та продовжують тримати свою спільноту довкола міст, яких уже немає.

До нашого професійного свята, Дня журналіста, запитали у кількох переможців премії «Честь професії», чому їм важливо говорити не лише про перебіг війни, а і про її наслідки, та де журналісти ставлять акценти під час пошуку та роботи з історіями.

Дар’я Янушкевич, журналістка «Суспільне Чернігів»

Отримала спецприз «Найкраще новинне висвітлення резонансної події в локальному медіа» разом із Романом Репою за роботу «“Я аж крикнула: “Саша!”: мати Олександра Мацієвського впізнала свого сина на відео росіян з його розстрілом».

Ми маємо бути відповідальними перед тими, хто віддав життя, захищаючи Україну. Бути відповідальними — це пам’ятати. Саме в текстах ми зберігаємо їхні імена, вчинки, які закарбовуються в історії назавжди. Це завжди емоційно складні для мене інтерв’ю. Є люди, з якими ми були знайомі особисто ще до повномасштабного вторгнення (я пишу «були», а іноді досі не вірю, що пишу це в минулому часі, для мене вони «є», бо ми про них пам’ятаємо). 

Герой мого репортажу до Дня захисника України Сергій Телушков був наймолодшим командиром механізованої роти. Ми записали з ним репортаж восени 2021 року, а 25 лютого 2022-го він загинув під час оборони Чернігова. Через пів року після його смерті в нього народився син Сергійко. Ще одна історія мого репортажу — про молодого хлопця з Чернігова Віталія «Біцуху» Трухана. Він загинув, захищаючи Маріуполь. У нього залишилися дружина та двоє синів. Після смерті Віталія родина переїхала з Маріуполя до Чернігова, де живуть його батьки. Усе так, як він колись мріяв.

Усі історії полеглих захисників — це імена, завдяки яким ми маємо «сьогодні». 

Дар’я Янушкевич

Нас не вчили знімати про війну, але нам довелося навчитися це робити. Пам’ятаю, як під час знімання на кордоні я тримала уламок збитого українськими військовими безпілотника, усвідомлюючи, що це могло бути чиєсь життя. 

Ми живемо в час, коли ти не знаєш, яку історію ти розповідатимеш завтра, куди поїдеш, хто стане твоїм героєм. Іноді не ми шукаємо героїв, а герої знаходять нас. Після 24 лютого 2022 року є герої, які допомагають наближати перемогу без зброї: волонтери, рятувальники, лікарі, пенсіонери, які віддають останнє, діти, які малюють малюнки, плетуть браслети на продаж і сітки для ЗСУ.

Кожен із них робить внесок у перемогу, кожен із них заслуговує, щоби про них знали, й ми докладаємо до цього максимум зусиль.

Дар’я Янушкевич

Читайте також: Табуйовані теми, збалансована емпатія та особливості емоцій: як спілкуватися з ветеранами й пораненими

Олена Лівіцька, журналістка Reporters

Перемогла у спецномінації від проєкту «Психічне здоров’я для України» — «Професійне висвітлення теми психічного здоров’я в медіа» за матеріал «Обміняли, отямився, солдат».

«Обміняли, отямився, солдат» — це досить складний репортаж про повернення і психологічну реабілітацію після полону двох друзів, пацієнтів центру ментального здоров’я в Unbroken. Найважче було навіть не розповісти історії цих героїв, хоча ці історії тяжкі й висвітлюють найстрашніше в цій війні, а написати про особливості їхнього психологічного повернення. Зокрема, як воно відбувається й чи відбувається взагалі, що — так, а що — не так. Як це відчувають воїни, які пережили жахіття в полоні, але повернулися на землю, за яку воювали. Що вони хочуть сказати тим, хто буде приходити (або не приходити) на реабілітацію після них, і тим, хто її проводитиме. 

Богдан (герой матеріалу, — авт.) найперше спитав, чи читала я роман Ремарка «Повернення» й чи дивилася фільм «Рембо». Іван (інший герой матеріалу, — авт.) розказував, як можна бути вільним, але не почуватися таким. Я дуже вдячна цим воїнам за те, що вони говорили. І їхньому лікареві, який погодився, що ця тема має звучати попри її чутливість. Це важливо, бо після Богдана та Івана прийдуть інші. Уже прийшли й ще повернуться. Бо тисячі нині в полоні, серед них — морпіхи та азовці, як ці герої, але не тільки. І система їхньої психологічної реабілітації має бути така, аби кожен із цих людей відчував, як каже лікар у тому тексті, «турботу й любов» від держави, від суспільства. Роками відчував. 

Мені важливо, щоб ці історії мали ціль. Щоб кожна з них відповідала на запитання: а навіщо про це комусь знати? а що я хочу цим сказати? а кому це допоможе?

Олена Лівіцька

Інакше жодна історія не має сенсу. Бо війна — й ми не маємо права робити інакше. І в принципі — не маємо.

Мені важливо не переступити межі, не діставати історії заради історії. Важливо не плакати поруч, не писати заради співчуття, а дати героєві віру в те, що він ділиться своїм потаємним, бо це щось, що дуже потрібне для змін на краще: чи в якійсь маленькій ніші або сфері, чи глобально — в країні.

І байдуже, який це герой: чи це стара жінка, яка згадує Другу світову, чи той, хто палив книжки у сховищах заводу «Азовсталь», чи той, кого змусили через біль кричати «Слава Росії!» за ґратами у Вязьмі, чи протезист, який плаче, бо нарешті ставить електронне коліно. 

Іванна Скиба-Якубова, авторка LB.ua

Перемогла у спецномінації «Журналістський внесок у ментальний розвиток українського суспільства» імені Наталії Луговської від Асоціації політичних психологів України за роботу «Мовчати, аби потім змогти говорити».

У цій війні ми обрали шлях людяності, зробили вибір залишатися людьми у світі людей. А отже, мусимо реагувати на речі, які розвертають нас в інший бік на цьому шляху (я працювала із циклом розслідувань про поховання з порушеннями закону й моралі). Постійно калібрувати свою етику, відстежувати, що більше не може бути сказане або зроблене так, як раніше (про це я, зокрема, пишу в тексті-фіналісті спецномінації), формувати інший, тонший спосіб комунікації: з обережністю й повагою до складних досвідів. 

Ми відчуваємо злам мови й шукаємо способу правильно говорити про все те, що з нами відбувається як із суспільством і окремими людьми. Медіаторами цього процесу є літератор(к)и, дослідники/ці, проте журналіст(к)и є тими, хто реагує найшвидше, а отже часто і створює ці нові етичні матриці.

Коли практично кожна новина болить, ми мусимо навчитися не завдавати зайвого болю.

Іванна Скиба-Якубова

Мар’яна Вербовська, розслідувачка NGL.media

Отримала спецприз «Найкраща аналітика в локальному медіа» разом із Назарієм Тузяком за роботу «Ультразвуки смерті».

Багато журналістів ставлять собі запитання про сенс своєї роботи зі словом, коли іде війна. Я вважаю, що важливість висвітлювати тему довкілля недооцінена, особливо коли йдеться про фіксацію наслідків війни. 

Писати про воєнні злочини проти довкілля дуже важливо з кількох причин. По-перше, через те, що ми самі більше дізнаємося про те, які наслідки матиме війна для ґрунтів, сільського господарства й екосистем. Від цього, зокрема, залежатиме планування відновлення країни. По-друге, це може стати частиною бази інформації для отримання репарацій за екоцид

Наприклад, 2022 року правоохоронці відкрили кримінальне провадження через масову загибель дельфінів на пляжах Одещини за фактом екоциду внаслідок збройної агресії РФ. Проводили паралелі з екоцидом у Перській затоці, коли військові Іраку підірвали нафтові свердловини Кувейту. Тоді спалахнули пожежі, які гасили протягом восьми місяців, земля втратила продуктивність, а на воді утворилася нафтова плівка площею кілька кілометрів. Це був перший приклад покарання агресора саме за шкоду довкіллю. Компенсаційна комісія ООН розглядала всі претензії за втрати та збитки, завдані Кувейту внаслідок військового вторгнення. Виплати могли отримати й люди, й організації, постраждалі від дій іракської армії.

Дана Гордійчук, журналістка «Економічної правди» 

Переможниця спецномінації «Надія журналістики» разом із Богданом Мірошниченком за матеріал «Війна та корупція на “Антонові”. Чи зможе Україна колись відновити будівництво літаків?».

Знищення «Мрії», яке є лейтмотивом матеріалу «Війна та корупція на “Антонові”. Чи зможе Україна колись відновити будівництво літаків?», — це безпосередньо наслідок російської військової агресії і є російським злочином. Але наш матеріал охоплює більш масштабну проблему — як підприємство деградувало: роками загрузало в корупції, відчувало шалений відтік кваліфікованих фахівців, які пішли у приватну сферу. 

Мені здається, наша роль як журналістів — розповідати такі історії, щоб надалі їх попередити.

Дана Гордійчук

Щоби ми не мали випадків, коли такі стратегічні підприємства (які є стратегічними для нас із погляду економіки, цивільної авіації та оборонного комплексу) очолюватиме «червоний директор». Ми не маємо втрачати такі підприємства з поля зору, а тому маємо розповідати про них, щоб вони могли працювати на захист і розвиток нашої країни.

Мені також важливо розповідати історії, які житимуть довго. Хочу, щоб у майбутньому, коли інші журналісти працюватимуть над своїми матеріалами, поверталися, зокрема, до нашого матеріалу. Так інші краще розумітимуть, які події призвели до тих чи інших наслідків, а прізвища людей, які своїми діями або бездіяльністю доклалися до знищення «Мрії», будуть відомими. Важливо, щоб ці уроки були публічними, а висновки з них поширювали на інші випадки й не допускали схожих історій.

війна | журналісти | наслідки | переможці | Честь професії