Розслідування, пов’язані з чутливими темами, під час війни — це баланс між потребою задокументувати російські воєнні злочини й етичною відповідальністю перед героями, які пережили травматичний досвід. Як висвітлювати складні й болючі теми, але й не травмувати героїв? Розв’язуючи це питання, медійники вибудовують довірливий зв’язок із людьми, добирають необхідні слова, щоб зайвий раз не тиснути на наболіле.
Під час Всеукраїнської конференції журналістів-розслідувачів UIJC 2024 від Інституту розвитку регіональної преси своїми кейсами й етичними викликами поділилися:
- Яна Корнійчук, «Слідство.Інфо»;
- Євгенія Моторевська, The Kyiv Independent;
- Катерина Лихогляд, «Радіо Свобода»;
- Алла Садовник, «Суспільне Мовлення».
Переповідаємо найцікавіше з процесів роботи та висновків журналісток.
«Він теж»: «Слідство.Інфо»
Документальна стрічка «Він Теж: Історії українських чоловіків, скривджених росіянами» розповідає про знущання з херсонців. Щоби примусити їх до співпраці та зламати психологічно, окупанти ґвалтували або погрожували зґвалтуванням.
Авторка фільму Яна Корнійчук говорить, що тема насильства щодо чоловіків залишається подвійно табуйованою через патріархальне суспільство.
«Коли почалася повномасштабна війна, коли ми побачили всі Бучу у квітні 2022 року, тоді в редакції вирішили, що маємо зробити фільм про сексуальне насильство. Масштаби нас всіх дуже сильно вразили. І жорстокість цих масштабів теж», — зазначає авторка.
Розслідувачі почали роботу із пошуку контактів і намагань домовитися про зустріч із героями. Під час таких зустрічей, за словами Яни Корнійчук, медійники намагалися вибудовувати довірливий зв’язок, щоб імовірні герої їхнього фільму не боялися розповісти свою історію.
«Люди тебе ніколи не бачили, і вони тебе не знають. Чому їм розповідати про ось цей травматичний досвід якійсь рандомній людині, яка просто телефонує до них?», — згадує медійниця.
Авторам фільму вдалося знайти чотирьох героїв, які погодилися про свій травматичний досвід, адже вони хотіли покарання для своїх катів.
«Двоє чоловіків були із закритими обличчями, тому що вони не хотіли, щоб їх упізнали. А ще один чоловік розглядав можливість долучитися до українського війська, тому попросив нас його обличчя сильно не афішувати. Одному чоловікові ми змінили ім’я. Він теж говорив із закритим обличчям, тому що в нього найжорстокіша історія», — каже Яна Корнійчук.
Більше деталей про роботу над цим фільмом та іншими резонансними розслідуваннями ми розповідали тут.
Вона зауважує: YouTube не обмежив їхнє відео, попри тригерну тему. Також медійники встигли зробити кілька колаборацій після виходу фільму, зокрема UNITED24 поширив його для іноземної авдиторії.
Глядачі з розумінням сприйняли цю тему, попри ймовірні упередження.
«У суспільства досі немає якогось чіткого та правильного сприйняття таких історій. Мені здається, тому що половина людей досі реагує на це так: “Це жертва винна”. А тут ще й чоловіки, які були зґвалтовані. Тобто така реакція насторожувала в процесі виробництва фільму, тому що я думала, що люди не сприймуть цю історію. Але зрештою розуміння авдиторії було», — підсумовує реакцію на фільм Яна Корнійчук.
«Він прийшов знову»: The Kyiv Independent
Документальний фільм-розслідування висвітлює історії двох жінок, які постраждали від зґвалтування в березні 2022 року. Одна з героїнь пережила сексуальне насильство під час окупації Київщини. Інша дівчина з Херсонщини на час зґвалтування була вагітною. У ході розслідування авторам фільму вдалося ідентифікувати їхніх кривдників.
Жінки досі отримують психологічну допомогу, тож щоби не нашкодити їм, під час підготовки до інтерв’ю розслідувачі консультувалися з фахівцями й обережно налагоджували контакти. Керівниця відділу розслідування воєнних злочинів The Kyiv Independent Євгенія Моторевська ділиться: важливо під час таких інтерв’ю не ставити прямі запитання, не розпитувати деталі про те, як відбувалося зґвалтування.
«Жінка мала право говорити тільки те, що вона хотіла говорити. Усе, що стосується обставин самого злочину, ми ніколи не просили їх деталізовано розказувати, не ставили уточнювальних запитань. Це все ми залишили на розсуд жінки. Також обидві героїні мали повне право переглянути фільм перед публікацією йпопросити видалити якийсь епізод. Ми їм пообіцяли це й цю обіцянку виконали», — говорить Євгенія Моторевська.
Більше про те, як журналістам спілкуватися з тими, хто пережив травматичні події, читайте в цьому гайді.
Під час підготовки таких чутливих матеріалів завжди є складнощі із візуалізацією, тому медійники використовували анімації, різні образи — дерева, квіти, вулиці, які могли передати той стан, у якому перебували постраждалі.
Нагадуємо про правила та лайфхаки добору зображень у медіа, зібрані з порад більд-редакторів і фахівців із SEO та авторського права.
Окремо вони робили фактчекінг, але збирали інформацію так, щоб не травмувати героїнь.
«Наприклад, у випадку зі злочином щодо неповнолітньої дівчини з Херсонщини, ці сусіди й усе село знали, що це відбулося, але ми не могли приїхати в село й сказати: “Доброго дня, у вас зґвалтували сусідку, розкажіть”. Тобто це була робота із сусідами. Ми дуже-дуже здалеку заходили й обережно працювали», — каже медійниця.
Під час роботи над матеріалом медійники дуже уважно вибирали слова.
«Просто нагадую всім нам і собі також, що ми не говоримо “жертва” на людину, якщо ця людина не загинула. Ми говоримо “постраждалі”, “потерпілі”, “вцілілі”. У цих дівчат усе життя ще попереду, тож для журналіста дуже важливо користуватися коректною термінологією», — говорить Моторевська.
Для ідентифікації кривдників розслідувачі дзвонили представникам окупаційної армії й під певною легендою розпитували в них деталі й обставини злочину. Встановлюючи особи ймовірних воєнних злочинців, зверталися до вцілілих, показуючи їм їх світлини. Зі слів Моторевської, авторка розслідування Олеся Біда дуже хвилювалася перед тим, як поїхати до дівчини з Херсонської області й показати їй фотографії ймовірного ґвалтівника.
Для знімання цього моменту команда намагалася знайти максимально комфортне місце.
«Це має бути щось затишне, закрите. Я люблю писати більше інтерв’ю вдома у героїв, тому що тоді журналіст почуває себе більш обмеженим, а спікери навпаки почувають себе на своїй території, і їм так легше. Коли ми показали фотографії цього чоловіка, якого ми підозрюємо в зґвалтуванні, вона вперше посміхнулася. Для неї було так важливо, щоб ми його ідентифікували, для неї потрібна ця справедливість. Це було для нас дуже важливо зрозуміти, що ми їй дали ось цю надійну справедливість», — згадує медійниця.
Люди, які пережили сексуальне насилля мають розуміти, що не вони винні.
Для редакції The Kyiv Independent було важливо, щоби вцілілі не боялися говорити про російські воєнні злочини, адже аналогічний досвід пережили сотні українських жінок.
«Одна з наших героїнь, яка була з закритим обличчям у фільмі, вийшла на сцену під час презентації фільму та сказала, що вона готова відкрити обличчя. Вона сказала: соромно має бути цій людині, яка вчинила злочин, а не їй. Це було суперпотужно. І зараз вона дуже багато подорожує за кордоном, розповідає про досвід. Для нас було важливо зрозуміти, що ми їй допомогли», — підсумовує Євгенія Моторевська.
«Оленівка: Куратори зла»: The Kyiv Independent
Від початку повномасштабного вторгнення росіяни утримували в колонії в Оленівці тисячі військовополонених і цивільних заручників, зокрема бійців «Азову». Команда Kyiv Independent пів року працювала над ідентифікацією колаборантів і росіян, причетних до злочинів в Оленівці. Їм вдалося назвати імена відповідальних за знущання з українських військовополонених.
Євгенія Моторевська говорить, що розслідувачам пощастило: одному з колишніх полонених вдалося винести з Оленівки документи, які допомогли встановити імена їхніх катів.
«Пів року ми працювали над ідентифікацією наглядачів, які були переважно колишніми громадянами України з окупованої частини Донецької області. Але також нам вдалося встановити вищих керівників, які були росіянами та представляли Службу ісполнєнія наказаній Російської Федерації», — ділиться медійниця.
За словами Євгенії Моторевської, інтерв’ю з колишніми військовополоненими стали для команди одним із найбільших викликів через чутливість теми. Медійники в цьому випадку не можуть розпитувати деталей, наприклад, щодо застосовуваних тортур.
Людина скаже те, що вона захоче сказати, й те, що вона вважає необхідним!
Також викликом стало безпекове питання, адже тисячі українських військовополонених залишаються в російських колоніях, тому їм могло нашкодити розкриття імен імовірних воєнних злочинців.
«У нас було багато консультацій. Я вперше консультувалася щодо того, як подавати інформацію, з Головним управлінням розвідки. Ми пішли на цей компроміс, бо розуміли, що тільки вони розуміють деякі обставини й що можна говорити. Коли тема стосується життя та здоров’я інших людей, то це важливо. Тому ми розказали фабулу, що ми хочемо викрити», — згадує Євгенія Моторевська.
Під час роботи над фільмом з’ясувалося, що під час перевезення українських захисників в Оленівку одного українського морпіха забили до смерті. Розслідувачі знали лише його позивний «Каспер» і кілька місяців з’ясовували, хто ця людина. Військового вдалося ідентифікувати, але виявилося, що його рідні залишаються на окупованій територія, тому ця інформація могла їм нашкодити.
«Коли ми почали виходити на контакт із його сім’єю, з’ясувалося, що його рідні й мама, зокрема, проживають в Бердянську. Я розуміла: викриття інформації, що її син, військовослужбовець, який захищав Маріуполь, може нашкодити. Ми передали інформацію кільком місіям, які працюють в Україні, ООН, Офісу Генерального прокурора, але публічно не розкривали», — каже медійниця.
«Поверніть мене додому»: «Радіо Свобода»
Майже 3000 українських в’язнів депортували до Росії з окупованих українських територій восени 2022 року. У фільмі показано історію трьох чоловіків, які відбували покарання за крадіжки у в’язницях Херсонщини. До виходу на волю їм залишалися лічені місяці, але вони потрапили в окупацію, потім їх незаконно вивезли до РФ для відбування покарання. Їх били, пропонували російські паспорти й агітували воювати за Росію. Після відмови чоловіків без документів видворили на російсько-грузинський кордон, де вони застрягли на місяці в очікуванні повернення в Україну.
Авторка Мар’яна Сич розповідає про долю колишніх депортованих ув’язнених, питанням повернення яких не займається державна інституція.
«Усе тримається тільки на плечах правозахисників. Щоправда, Офіс Генерального прокурора фіксує ці злочини, які проти них здійснили. Я вважала за потрібне розповісти про цих людей, бо вони були в особливо вразливому становищі, не могли самі виїхати. Тобто їх, по суті, за дієздатністю можна прирівняти до вихованців інтернатів і так далі. Вони не розпоряджалися своїм життям. І, на жаль, так сталося, що Україна їх із різних причин не встигла евакуювати», — зазначає Катерина Лихогляд, виконавча продюсерка проєкту «Радіо Свобода» «Ти як?», у межах якого вийшов фільм.
Окремо Катерина Лихогляд зазначає, що багато цих в’язнів до окупації писали заяви, щоб їх випустили захищати Україну: «Один ув’язнений розповів, що тільки завдячуючи керівнику колонії, який знищив ці заяви, окупанти не дізналися про те, хто писав і хотів йти воювати».
Загалом із 2014 року в окупації опинилися понад 33 000 в’язнів. Провина частини з них навіть не була доведена, адже вони перебували в СІЗО. Водночас ця тема досі залишається табуйованою.
Хоча медійники ставили собі за мету висвітлити злочини проти ув’язнених, вони ще й торкнулися їхньої долі й причини потрапляння за ґрати.
«Щоб дати зрозуміти людям краще, через яку дурню може піти життя під три чорти просто. Один украв мотор, інший — барсетку, а третій — холодильник. Люди оступилися, але це не означає, що про них можна забути як про людей і громадян України», — каже Катерина Лихогляд.
Перед розслідувачами постало етичне питання: як коректно ставити питання людині, яка відбувала покарання у в’язниці?
«Ми придумали такий евфемізм. Я Мар’яні кажу, можеш сказати: “Яку помилку ви зробили в житті?” Людина могла відповідати різне. Вони розуміли, що йдеться про злочин, але вони мали простір, щоби відповісти так, як вони вважають за потрібне», — розповідає Лихогляд.
Ще однією етичною дилемою було вміння знайти підхід до таких героїв, каже журналістка: «Один із них був доволі закритий, навіть на відео видно, він опускає очі, виправдовується».
Під час показу фільму попередній міністр юстиції від імені державної установи визнав провину перед депортованими ув’язненими. Про цих людей вперше заговорили публічно.
«Ми також влаштовували обговорення в Києві після показу фільму — дискусію серед правозахисників. Вони вказали, що кейс ув’язнених — це доказова база злочинів Російської Федерації» — підсумовує Катерина Лихогляд.
«Гаспада афіцери»: «Суспільне мовлення»
У фільмі-розслідуванні «Гаспада афіцери: Наглядачі Херсонської катівні» медійники показали обличчя встановлених ними російських патрульних постової служба поліції розказали деталі їхнього життя, які вдалося з‘ясувати. Розслідувачі «Суспільного» ідентифікували сімох наглядачів, які працювали у катівні, й зібрану інформацію передали правоохоронцям.
Головна редакторка редакції розслідувань «Суспільного» й авторка цього розслідування Алла Садовник згадує, що протягом 14 місяців вони шукали тюремників, чиїм завданням було охороняти незаконно ув’язнених херсонців. Через цю катівню, за приблизними підрахунками правоохоронців, пройшло майже 700 незаконно ув’язнених українців. Офіційно потерпілими визнали 183 людини. Одного із них закатували до смерті.
«Це не просто одна з тисяч історій про окупований Херсон. Не просто одна з сотень тисяч історій про жорстокість росіян. Це історія про боротьбу, про людей, яким завдали болю, але не зламали. Це історія про незламний Херсон», — говорить Алла Садовник.
Садовник пояснює символізм назви фільму: «Це слова з російської пісні, яку наглядачі змушували співати чоловіків. Через те, що ці наглядачі, яких ми встановили, це російські правоохоронці, так би мовити, офіцери, то таку назву й обрали».
Медійниця наголошує, що під час спілкування із людьми, які пройшли через катівню для них важливо не травмувати їх.
«Одна справа, коли люди зацікавлені в тому, щоб розповісти про пережите, бо розуміють, для чого вони це роблять. А інша справа — люди, які зовсім не відкриті до журналістів. Наприклад, жінка, чоловік, якої досі в полоні, вороже налаштована до всіх журналістів, бо вона вважала, що вони всі за сенсаціями ганяються. Але ми з нею почали розмовляти, і вона погодилася нам розповісти про чоловіка», — розповідає Алла Садовник.
Головне вміти слухати й чути, щоб розповідати.
Ще однією дилемою для розслідувачів стало те, що свідки змінювали свої покази.
«З однією з героїнь ми спершу спілкувалися в січні 2023 року. Минув рік, ми знайшли цих наглядачів, готуємо фільм, збираємося ще раз їхати в Херсон розмовляти. І ми розуміємо, що вона каже неправду. Ця героїня давала інші інтерв’ю, і з кожним матеріалом наростали якісь нові деталі щодо неї самої — вона почала присвоювати собі історії інших жінок. І ми в результаті її в фільм уже не брали. Тобто ми не змогли довіряти її показам», — ділиться Садовник.
Більше про те, як документувати воєнні злочини, читайте в порадах представника Ukrainian Legal Advisory Group.