Українська журналістика від 24 лютого 2022 року сильно змінилася. Деякі медійники пішли на фронт, у топтемах замість політики зʼявилася війна, а ті, хто раніше ніколи не писав про події на фронті, почав вчитися цьому з нуля.
Раніше ми розповідали історії воєнних кореспонденток Поліни Вернигор та Анни Калюжної, а також фіксерів, які допомагають іноземним журналістам висвітлювати війну. Для цього матеріалу «Медіамейкер» поспілкувався з воєнною журналісткою hromadske Діаною Буцко, яка висвітлює події на фронті, показує наслідки війни, розповідає історії українців на передовій і в тилу. Вона поділилася з нами тим, як починала роботу на фронті, з якими викликами зіштовхується сьогодні, про вплив війни на неї та речі, на яких українські медійники мають зосередити свою увагу сьогодні.
Як усе починалося
Про професію журналістки Діана Буцко мріяла ще з дитинства. Починала із роботи на новинній стрічці в різних виданнях, згодом перейшла на «Громадське радіо». Спочатку була репортеркою, а потім стала редакторкою. Пізніше працювала політичною журналісткою на LB.ua. 2020 року вона вирішила взяти паузу на два роки й поїхала на навчання у Південноіллінойський університет. Там здобула ступінь магістра з політичних наук. «Мені не вистачало більш сфокусованих знань у політичній журналістиці. А оскільки в мене вже була освіта журналіста, дуже логічним для мене було повчити політичні науки», — говорить Буцко.
Повернення в Україну та робота воєнною кореспонденткою
Початок повномасштабного вторгнення Діана Буцко зустріла у США. Тоді тривали останні місяці її навчання в Америці. У травні 2022 року вона повернулася в Україну, а вже за місяць почала працювати на hromadske, їздити на прифронтові території та безпосередньо на фронт. Першими були репортажі з Покровська про евакуацію людей з міста та Миколаєва, де журналістка розповіла про роботу пожежників на лінії фронту.
«У нашій редакції немає обмежень у темах. Заохочується журналістська свобода. Але на планірках я зазвичай пропоную теми про ситуацію на фронті та з цивільними, проблеми в армії, наслідки війни тощо. Інше наразі мене не цікавить», — говорить Буцко.
Журналістка виділяє два типи репортажів, з якими вона працює:
- подієві, тобто ті, що показують безпосередньо ситуацію на фронті, у місті тощо;
- особистісні, де головним героєм є історія людини.
З кожного свого відрядження вона намагається привезти по два-три репортажі. За хороших обставин — навіть і чотири. «Я не їду за одним репортажем, для редакції це занадто дорого, — говорить Буцко. — Перед відрядженням дивлюся на лінію фронту й обираю ті місця, на яких хотіла б зосередити свою увагу, підсвітити певну проблему».
Найулюбленіший матеріал Діани Буцко — про волонтера родом з Авдіївки. Через його історію та спогади журналістка показала зруйноване через війну місто. «Памʼятаю, тоді була дуже гарна весна, все цвіло й пахло в Авдіївці. Але квітучі яблуні стояли на фоні спалених будинків. Вийшов дуже контрастний і дуже людяний репортаж», — каже журналістка. Також вона згадує історію 20-річної волонтерки, яка разом із друзями заснувала організацію, що евакуює людей із прифронтових територій і підтримує їх протягом війни та допомагає облаштуватися на новому місці.
А одним із емоційно найскладніших матеріалів репортерки на hromadske став матеріал зі звільненого Ізюма. Тоді журналістка чи не вперше з початку повномасштабного вторгнення на власні очі побачила масові поховання цивільних на стихійному кладовищі. «Чесно кажучи, той запах хвойного лісу й ексгумованих тіл ще довго мене переслідував», — згадує Буцко.
Підготовка до відряджень на фронт
Діана Буцко вже має базовий перелік речей, які вона обовʼязково візьме із собою у відрядження:
- зручний одяг темних кольорів (чорний, сірий, темно-синій, олива);
- бронежилет (синього чи чорного кольорів з написом «Press»);
- шолом;
- аптечку.
Раз на пів року репортерка намагається проходити тренінги з домедичної допомоги, щоб оновити свої знання. Вважає їх необхідними насамперед для особистої безпеки. Від операторів, які їдуть із нею у відрядження, очікує такого ж володіння навичками першої допомоги.
«На щастя, мені не доводилося застосовувати здобуті знання на практиці. А нещодавно я ще й усвідомила: аби я вижила, якщо зі мною щось станеться, мій оператор мусить володіти знаннями з домедичної допомоги. Тому я заохочую всіх нових операторів проходити ці тренінги», — говорить Буцко.
Редакція hromadske під час кожного відрядження на фронт забезпечує знімальну групу страхуванням, яке покриває поранення та смерть. Також у команді вже є усталені правила комунікації під час відряджень. Редакція знає маршрут знімальної групи, адреси місця для ночівлі. «Щодня ми проговорюємо наші знімання, як вони пройшли й куди їдемо далі. Якщо ранній виїзд, то я можу написати редакторці звечора чи рано вранці наш маршрут і що будемо знімати, а ввечері вона уточнить як усе пройшло, чи потрібна якась допомога, що плануємо робити далі», — пояснює журналістка.
Робота на фронті та взаємодія з пресофіцерами
Буцко говорить, що за ці 2,5 роки змінилася не лише війна, а й підходи журналістів до її висвітлення. «Раніше ми знімали те, що нам дозволяли знімати пресофіцери. Умовно: я хочу зробити репортаж із Авдіївки та дзвоню до 110-ки [110-та окрема механізована бригада імені Марка Безручка, — авт.], яка там стояла майже два роки. Кажу: “Хочу до вас”. Вони відповідають, що можна зняти артилерію, і ми їдемо знімати артилерію. Хто там буде, які герої, що вони будуть говорити — тоді ми взагалі не розуміли», — згадує Діана Буцко.
За рік-півтора редакція hromadske зрозуміла, що час змінювати підхід до знімання репортажів. Тому тепер журналістка вже з конкретною ідеєю матеріалу контактує з пресофіцером бригади, пояснює тему свого матеріалу та просить записати інтервʼю з командиром бригади чи роти, який буде добре володіти інформацією про конкретну ділянку фронту. Або ж слідкує за сторінками бригад у соцмережах, і якщо бачить цікаву історію людини, звертається конкретно за нею.
Журналістка каже, що під час роботи з пресофіцерами іноді доводиться відстоювати свої матеріали. Проте, з її досвіду, вони здебільшого не займаються надмірною цензурою й розуміють важливість висвітлення проблем на війні.
«На початку ми, журналісти, погодилися, що ми даємо віддивлятися репортажі на безпекові моменти і за потреби вирізаємо чи заблюрюємо кадри, які можуть вказати на розташування військових. Проте з часом ці запити почали частішати. Десь військовий критикує владу, це просять вирізати, бо солдат не має так робити. Отут говорять, що у нас мало снарядів чи проблеми з мобілізацією — теж виріжте, суспільству не треба про це знати», — говорить Буцко.
Журналістка каже, що з часом медійники почали відстоювати те, що їм здається важливим показувати суспільству. «Зараз я завжди кажу пресофіцерам, що ми, звісно, дамо вам подивитися матеріал, але тільки на безпекові моменти. Ми не можемо вирізати все, що не сподобається вашому комбригу», — додає вона.
Раніше ми розповідали про досвід та особливості роботи пресофіцерів кількох бригад.
Про спілкування з військовими
Аби розкрити історію свого героя якомога глибше, Діана Буцко намагається провести кілька днів чи хоча би переночувати на позиціях разом із військовими. «Зранку людина вже відкривається і говорить зовсім інакше», — каже журналістка.
Вона пояснює, що формат матеріалів hromadske передбачає невимушеність, тому журналісти завжди намагаються зробити живі людські репортажі, а не офіційні сюжети з фронту. «Коли військові соромляться говорити на камеру, я можу сказати їм, що це не інтерв’ю, це просто розмова. Уявіть, що ви зараз розмовляєте з другом, і розкажіть, що у вас тут відбувається. Важливо створити таку атмосферу, в якій людина забуде про камеру й відчує, що комусь цікаво дізнатися про них, їхні відчуття, думки», — говорить журналістка.
Проте універсального секрету, на її думку, немає, адже всі люди, з якими зустрічається воєнкор на фронті, різні. Головне — сприймати розмову з військовими не просто як інтервʼю, а як спілкування з новою людиною, яку ви хочете краще пізнати.
«Треба обов’язково показати герою, що вам цікава розмова, цікаво хто чекає їх вдома, скільки років їхнім дітям, які фотографії вони їм скидають, — каже журналістка. — А військовим і собі важливо відволікатися від війни, пам’ятати, що є ще щось крім цього бліндажа, що нам по цей бік ще цікаво їх слухати».
Журналістка вважає, що до кожної розмови з військовим варто підходити з чуйністю та певною сентиментальністю, адже ніколи не знаєш, яка фраза може зачепити співрозмовника, а з чого він навпаки щиро посміється.
Ставлення до дівчини на війні та вплив на репортажі з фронту
Фрази «Що ти така молоденька, гарненька тут робиш?» та «Тобі треба сидіти вдома й дітей народжувати, а не окопами ходити» Діана Буцко сприймає за смішні історії, які згодом зможе розповісти друзям. Проте їздити на фронт, працювати звідти та привозити цікаві історії вона може, і в цьому їй ніхто не заважає. «Я з розумінням ставлюся до людей, які мені кажуть такі слова. Мені здається, в них вмикається захисна функція, й вони говорять це з бажанням оберегти мене, аби менше людей постраждали від цієї війни», — говорить вона.
Те, що вона жінка-журналістка, на думку Буцко, впливає на її репортажі як негативно, так і позитивно.
Зокрема, деякі військові на фронті могли відмовитися везти її на позиції, адже вважали, що там для неї занадто небезпечно. Проте під час висвітлення історії людини на війні чоловікам буває простіше довіритися саме дівчині, розповісти особисті історії, які б чоловікам-журналістам вони могли б і не розповісти.
Репортаж із Суджі
Знімальна група hromadske стала одними з перших українських медіа, які побували в Курській області. 14 серпня на сайті вийшов фоторепортаж із міста, на якому можна побачити в якому воно стані та що там зараз відбувається, а вже за день — більш розгорнутий відеорепортаж, де Діана Буцко поспілкувалася з місцевими жителями та показала, якою сьогодні є Суджа.
Туди журналістка поїхала разом із військовими, які брали участь у Курській операції. «Перед цим ми дискутували в редакції, чи варто нам їхати, адже це не державна територія України. Ми звернулися за рекомендаціями до ІМІ, і там сказали, що потрібно намагатися потрапити туди, щоб зафіксувати, як українські військові себе там поводять, що вони не вчиняють злочинів (на відміну від росіян)», — говорить журналістка.
ІМІ рекомендував не показувати облич місцевих мешканців. Тож на відео жителі, які були не проти говорити на камеру, заблюрені. Але були й ті, хто не хотів говорити на відео, тому в сюжеті дали лише їхні голоси.
«Тоді не було жодної інформації про те, що відбувається в Суджі, тому, напевно, це був один із найцікавіших моментів. Російські цивільні тоді ще боялися виходити, вони всі сиділи по хатах. Тільки якісь найбільш відчайдушні бабусі виходили на вулицю, нишпорили магазинами й шукали військових, які б їм дали їжу. Але на той момент воно було як місто-привид», — згадує свою поїздку в Курську область воєнкорка.
Висвітлення війни в міжнародних та українських медіа
Діана Буцко говорить, що є проблема втрати інтересу міжнародної преси до війни в України, і для нас це погано. Проте вона усвідомлює, чому це відбувається, адже закордонним журналістам протягом майже трьох років важко шукати нові кути висвітлення війни й не втрачати увагу аудиторії.
Щодо українських колег журналістка висловлюється позитивно:
«Мені дуже подобається різноманіття жанрів, форматів, які в нас є, що війна є топтемою, про неї памʼятають, говорять, і вона є важливою».
Буцко додає, що українські медійники сьогодні мусять критично осмислювати інформацію з фронту, ставити складні запитання командувачам, армії, політичному керівництву. «Пройшов той етап, коли ми розповідали про те, що все добре, що завтра ми будемо в Криму. Ми не можемо більше так показувати війну. В українській армії, на жаль, дуже багато проблем, і ми почали про них розповідати, тому що вони не вирішуються, а лише повторюються. Тому ми не маємо боятися озвучувати проблеми», — зазначає репортерка.
Як війна впливає на емоційний стан та плани
Діана Буцко зізнається, що війна впливає на її емоційний стан. Особливо важко, коли вона дізнається про загибель героїв своїх репортажів. «Був період, коли мені було дуже складно. Я поверталася з фронту в Київ, де все ожило, й сильно злилася, сварилася з усіма, просто не контролювала своїх емоцій. Ці два світи (на фронті та в Києві) не вкладалися в моїй голові. Зрештою, це вилилося в депресію. Але я пройшла терапію й зараз можу дати лад усьому, що я бачу», — говорить репортерка.
Сьогодні журналістка намагається збалансовувати своє життя і давати собі час на відпочинок від роботи на фронті. Якщо є можливість після повернення з відрядження, вона старається хоча би день відновитися. «Я можу просто день полежати в ліжку з Netflix. Знаю, що завтра я точно буду суперактивна, хотітиму працювати та їхати в нове відрядження», — каже вона.
А ще медійниця намагається регулярно відвідувати спортзал, бачитися з друзями та рідними, займатися улюбленим хобі. «Я засвоїла урок з депресією та намагаюся робити все, аби вона не повторилася», — підсумовує Буцко.
Вона додає, що сьогодні планує своє життя в коротких проміжках часу, адже ніхто не зможе точно сказати, що буде через рік. Єдине, в чому Діана Буцко впевнена — вона буде висвітлювати війну доти, доки в неї будуть на це моральні та фізичні сили.
«Я дуже люблю те, що зараз роблю, й хотіла б це робити й у найближчому майбутньому, — каже журналістка. — Хочу задокументувати цю війну такою, якою вона є насправді. Щоб наші нащадки могли не просто прочитати, а побачити, як ми жили, билися й любили».
Одним із найбажаніших матеріалів називає репортаж із Криму. Та у найближчому майбутньому — матеріал із лівого берега Херсонщини.
