Новини, які продукує російське повномасштабне вторгнення, обтяжують і без того перегріте інформаційне поле. На його тлі українські медіа зіштовхуються з винятковим викликом: розповісти про те, що відбувається, зберегти етичність, подбати про моральний стан своїх читачів і водночас не вигоріти самим. 

Як працювати з темами, які стосуються війни? Як залишатися «в контексті», але не «в травмі»? Та чи є межа між тим, що важливо, та тим, що може завдати болю? Про це під час Медіаднів говорили: 

• Оксана Романюк — директорка Інституту масової інформації,
• Ігор Розкладай — заступник директорки Центру демократії та верховенства права; 
• Марічка Паплаускайте — шеф-редакторка Reporters, співзасновниця The Ukrainians Media, 
• Ілля Бачурін — соціальний психолог, експерт wellbeing програм для понад 30 компаній та організацій під час війни.

Проєкт «Медіадні» організований Премією імені Георгія Ґонґадзе, яка заснована Українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською Бізнес-Школою та її випускниками, виданням «Українська правда», а також родиною Георгія Ґонґадзе. Проведення Медіаднів підтримується National Endowment for Democracy (NED). «Медіамейкер» був одним із інформаційних партнерів заходу. Підсумок найважливішого з усіх «Медіаднів» читайте тут. 

Залишатися «в контексті», але не «в травмі»

Команди Reporters і The Ukrainians Media завжди працювали з чутливими темами, а війну висвітлювали від її початку 2014 року, розповідає шеф-редакторка та співзасновниця Марічка Паплаускайте. За її словами, після початку повномасштабного вторгнення тем, пов’язаних саме з війною, стало набагато більше. Але вони стали ближчими до самих журналістів та кореспондентів, чиї рідні та друзі сьогодні воюють. Деякі члени команди також узяли до рук зброю, розповідає Паплаускайте. 

«Якщо копнути, то, мабуть, немає в редакції такої людини, яка тим чи іншим чином не була би травмована війною», — наголошує спікерка. 

Вона розповіла, що через це в колективі з’явився внутрішній фільтр: коли не можуть визначитися, як розповісти ту чи іншу довколавоєнну тему, завжди є люди, з якими можна це обговорити та яких можна запитати, чи не зачіпає, наприклад, це їх особисто. Тож Паплаускайте наголошує, що в таких випадках наближеність до війни та трагічних подій, пов’язаних з нею, навпаки допомагає журналістам, які сьогодні пропускають усе, що відбувається, крізь себе. 

Нещодавно Reporters змінили формат, сфокусувавшися на друкованій версії та збільшивши кількість журналів на рік. Читайте в нашому матеріалі, що змінилося для редакції Reporters і спільноти довкола видання.

Реакція без відповіді — це сигнал 

Соціальний психолог Ілля Бачурін пояснив, чому так відбувається. За його словами, у клінічній психології є два стани: «жити із хворобою» та «жити у хворобі». Те ж відбувається зараз в українському контексті, коли люди можуть жити з війною або жити у війні. Але перехід із одного стану в інший можна розпізнати: сигналом є реакція на подразник без відповіді. 

«Для мене маркером, коли треба взяти паузу, подумати, подихати, помедитувати, перемкнутися, є момент, коли я відчуваю, що я починаю жити цим, тобто я повністю в це занурений і починаю гнівно реагувати на ситуацію» — ділиться власним досвідом Бачурін.  

За його словами, багато досліджень вказують на те, що саме представники медіа чи не найбільше страждають від вторинної травматизації, посттравматичних стресових, депресивних та тривожних розладів. Тому медійникам важливо звертати увагу на свій стан та рівень рефлексивності. Якими б сенсаційними та важливими не були матеріали, потрібно дотримуватися балансу та не розчинятися в них повністю. 

Раніше ми публікували досвід проявів профдеформації від кількох журналісток і поради психологині щодо того, як полегшувати вплив стресу від роботи з чутливими темами.

Про механізм оцінювання свого рефлексивного стану розповів заступник директорки Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай. За його словами, Центр протягом п’яти років є довіреним партнером Meta, і в контексті цієї роботи йому доводиться оскаржувати різноманітні рішення соцмережі. Окремі кейси, коли потрібно аналізувати той чи інший контент та вирішити, чи справді він зачіпає за живе, дають змогу протестувати свій стан і рівень емоційності та тверезо оцінювати ситуацію. 

Він також зауважив, що деякі випадки блокування контенту, який стосується російського вторгнення, вказують на рівень відірваності західного світу від української реальності. Там не усвідомлюють, що ситуація, в якій живуть громадяни нашої держави, не може регулюватися правилами, які створює віртуальний світ. 

«Ми змушені постійно балансувати між війною й невійною, шукаючи, наскільки це можливо, способи захисту наших медійників, військових, волонтерів. Це дуже непроста історія», — пояснює Розкладай. 

Як правильно показувати війну?

Проте історії про драматичну дійсність України, з її стресом і травмами є надзвичайно важливими. Директорка Інституту масової інформації (ІМІ) Оксана Романюк пояснює, що йдеться про увічнення пам’яті, фіксацію історичних подій та документування російських воєнних злочинів, що особливо важливо в контексті притягнення агресора до відповідальності. Але показувати війну треба правильно. 

Одна з основних рекомендацій для медіа, які публікують контент, що може травмувати — зображення мертвих тіл (зокрема дитячих), їхніх решток, калюж крові, — позначати його попереджувальною плашкою 18+. Цього вимагають міжнародні стандарти. Та сьогодні лише кілька українських медіа публікують матеріали таким чином, розповідає Романюк. 

Також вона рекомендує редакціям ставити у новини про загиблих фото героїв, зроблені за життя. З цим можуть допомогти родичі, які також хочуть, аби про їхніх загиблих близьких знало суспільство. Це підтримує їх та дозволяє розділити горе з іншими. 

У Комісії з журналістської етики розповіли, що Європейський суд з прав людини розробив перелік критеріїв, за якими потрібно аналізувати публікації на збалансованість між свободою вираження поглядів медіа та захистом приватного життя людей, зображених на фото з місць вчинення міжнародних злочинів, колажах архівних фото загиблих та фото з поховань. Цих критеріїв п’ять: 

• внесок у дискусію, яка становить публічний інтерес; 
• наскільки відома зображена людина; 
• як зображена людина поводилась до публікації;
• обставини зйомки, спосіб отримання інформації та її достовірність; 
• зміст, форма і наслідки публікації.

---

Щодо фільмування міжнародних злочинів там додали: «Навіть у такому випадку варто обмежувати показ надмірної жорстокості, а надто — зображення мертвих дітей без використання спеціальних технік на кшталт блюру; такі фото можуть порушувати вимоги щодо захисту аудиторії від шкідливого контенту та загрожувати негативними наслідками для медіа, зокрема у формі санкцій від медійного регулятора». У КЖЕ нагадали, що мета медійників, які публікують такі фото — повне та правдиве висвітлення подій, а не спонукання до емоцій.  

Окрім того, марафони поганих новин журналістам радять розбавляти історіями про героїзм, допомогу та порятунок. Також матеріали про війну можна доповнювати психоосвітнім контентом, інформацією про те, як допомогти собі в моменти стресу. Наприклад, деякі медіа пояснюють своїм читачам, як правильно дихати «квадратом», розповідає спікерка.

Медіатравма — не міф 

Травма — це подія, яка порушує нашу безпеку, пояснює Бачурін. Але до неї призводить не сам факт, наприклад, трагічного випадку, а його інтерпретація. Та він застерігає, що йдеться не про заклик говорити про погане в хорошому тоні, а про необхідність дотримувати фактологічної точності та вміння журналіста абстрагуватися від особистого ставлення до ситуації. 

Також у випадку травми людині важливо мати можливість спілкуватися з іншими людьми, які пережили або переживають подібний досвід. Це допоможе уникнути розвитку посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Психолог зауважив, що проєкт «Бережи себе» підготував гід на цю тему, з яким потрібно ознайомитися і звичайним громадянам, і медійникам. 

Ми також публікували пояснення того, як виникає ПТСР і як журналістам говорити з людьми, що переживають горе

У психології є й поняття вторинної травми. Вона поділяється на кілька видів: 

• вторинна травма свідка; 
• вторинна травма слухача;
• медіатравма. 

Під час вторинної травми емоційна реакція виникає не через факт сприйняття інформації, а через те, що людина починає додумувати те, чого не було. На це, наприклад, впливає тон подачі інформації. 

«Тобто, коли ми інтерпретуємо це травматичним чином, — пояснює Бачурін. — Коли людина, яка щось пережила, занурює інших у ці події. Це може передаватися через текст, слова, комунікацію». 

Він розповів про експеримент у США, результати якого показали, що після прочитання новини про стрілянину у школі в Портленді до 5 % людей протягом наступних трьох місяців відчували симптоми травми. А у більшості навіть розвинувся ПТСР. 

Про людей, які не читають новини 

В Україні, де спостерігається висока інтенсивність і повторюваність травматичних подій, у людей формуються певні захисні механізми, розповідає Бачурін. Один із таких — уникнення. Він небезпечний для медіа, які намагаються показувати ситуацію в державі такою, яка вона є. Але якщо події висвітлюються емоційно, а їхня інтерпретація є часткового травматичною, люди просто ігноруватимуть це, аби не завдавати собі болю, пояснює Бачурін. 

Як свідчать результати опитування USAID / Internews 2024 року, відчуття втоми після зниження 2023 року повернулося на рівень 47 %. Зацікавленість у новинах про війну висока, бо це найактуальніша тема в суспільстві. Проте люди свідомо обмежують споживання новин, мотивуючи це збереженням психічного здоров’я.

Бачурін вважає: українців, які не читають новини або споживають їх дозовано, через складність інформаційного поля не можна звинувачувати.

Зараз питання медіатравми вивчається в усьому світі, але ніде немає такого контексту, як в Україні. 

Він також додав, що сьогодні для роботи з контентом, який травмує, важливо створити прості та зрозумілі рекомендації, які можна впровадити в етичні кодекси окремих організацій та медіа. А поки така робота не буде зроблена, все вирішуватиметься крізь призму людської етики. 

Як китайська секта формує український порядок денний 

Розкладай заявив, що ніхто не знає, як працюють алгоритми соцмереж. Це стосується і працівників відповідних компаній, адже йдеться про інформацію, за допомогою якої можна маніпулювати. Та протягом останніх шести місяців росіяни активно намагаються розкрити цей секрет.

Він розповів, що свого часу в Facebook з’явилися сторінки, які публікували різні зображення (зазвичай крадені, а зараз — згенеровані ШІ). Підписували ці картинки здебільшого російською на кшталт: «Жаль, что это фото соберет меньше лайков, чем обнаженная певица». Коли в ЦЕДЕМі почали досліджувати ці акаунти, то з’ясували, що вони створені здебільшого в Індонезії та Вірменії, і після взаємодії з відповідними дописами їх у стрічці стає все більше. 

«Це клікбейт, ми закликаємо не реагувати на таке. Завдання таких акаунтів — стати тригером». 

Ігор Розкладай

Для цього автори сторінок використовують різні провокативні методи. Наприклад, вони публікують фото Майдану Незалежності у Києві з підписом Crimea is Ukraine або навіть Crimea is Russia. Їхнє завдання — зібрати у коментарях якнайбільше користувачів і залучити їх до дискусії. Розкладай пояснює, що такі шахраї працюють на емоціях людей. Так їм вдається ламати сторінки, викрадати особисті акаунти. Зараз ці аферисти активізувалися саме щодо українців, які через війну є надзвичайно емоційними. 

«Частина цих ШІ-сторінок — китайська секта, яка зараз дуже активно заходить в Україну, — попередив експерт. — А після взаємодії з такими акаунтами у стрічці починають з’являтися фото Красної площі та інформація про російську зброю. Тобто тут є російський слід». 

Суспільний інтерес і медіатравматизація

За словами Романюк, інформація, яка становить суспільний інтерес, повинна впливати на життя якоїсь групи людей або потенційно призводити до змін у суспільстві. Експертка зауважила, що до неї можна застосувати ту ж формулу, яку використовують під час аналізу мови ворожнечі. Вона складається з трьох пунктів-питань: 

• Хто сказав і кого це стосується?
• Що конкретно було сказано, чи стосується це якоїсь спільноти та чи може це довести суть злочину?
• Чи втратить суспільство від того, якщо цю інформацію не повідомлять? 

За її словами, ІМІ рекомендує редакціям, які не можуть визначитися, чи публікувати той чи інший матеріал, звертатися за допомогою до журналістських організацій, наприклад, в Комісію з журналістської етики. Вона пояснила, що сталого і єдино правильного рішення для всіх у цьому випадку немає, тому завдання медіа — поводитися в таких ситуаціях максимально етично. 

Також Романюк вважає, що кожне українське медіа повинно проаналізувати наявні журналістські стандарти та адаптувати їх відповідно до своїх редакційних політик. У відповідних документах якраз можна розписати, за яких умов редакції будуть повідомляти певну інформацію, приклад, про смерть людини, чи коли вони будуть блюрити зображення. Ми публікували поради, як скласти редполітику для свого медіа.

Експертка припустила, що до підготовки таких політик можна залучити і психологів, адже є багато випадків, коли медійники, не звертаючи уваги на свій стан, переживають травму свідка:

«Журналісти, фотографи, відеографи — перші жертви медіатравматизації». 

А ось Паплаускайте зауважила, що не відчуває гостроти дилеми з інформацією, яка становить суспільний інтерес, адже у Reporters немає новинного контенту — медіа самостійно обирає історії, які хоче розповісти. Та редакція намагається зосередитися на найбільш актуальних темах. Наприклад, торік там робили випуск про суспільне порозуміння. У номері розповіли історії людей, які пережили різні досвіди, аби на їхньому прикладі спонукати суспільство краще взаємодіяти одне з одним: ретельніше добирати слова в розмові з тими, хто втратив близьких на війні, правильно поводитися з такими людьми. 

Тим часом Розкладай вважає, що те, що становить суспільний інтерес, завжди буде травмою — або для читачів, або для героїв сюжетів/новин. У такому разі найбільша проблема — відсутність реакції. Він розповів, що саме через це журналісти-розслідувачі часто кидають свою професію. 

Як писати про полонених

Романюк виступає проти того, щоб законодавство визначало етичні стандарти, зокрема в питанні висвітлення полонених. За її словами, це — пряма дорога в цензуру. Натомість у межах саморегулювання середукраїнських медіа можна розробити цілий кодекс. А на будь-які грубі порушення завжди відреагує спільнота, впевнена вона. Це має забезпечити ефективний контроль відповідних кейсів. 

«За два роки був лише один випадок порушення зі сторони журналістів — штовханина на похованні дитячого письменника Володимира Вакуленка, через що до нас зверталися родичі, — розповідає Романюк. — Ми звернулися до редакції, там відреагували дуже серйозно і вжили заходів». 

Експертка також розповіла, що ІМІ разом із журналісткою «Суспільного мовлення» Дар’єю Григоренко, яка від початку повномасштабного вторгнення займається виключно темою полонених, підготували рекомендації, як працювати з ними. Там йдеться про те, що людям, які повернулися з полону, потрібно дати час, підтримати, потрібно зважати на їхні емоції, також можна розповісти, ким усі вони були до цього жахливого досвіду. 

Наступного року такі поради будуть розроблені і для закордонних журналістів. Романюк пояснила, що в цьому питанні в Україні найкраща експертиза, і важливо, аби іноземні медійники, які залучені в цю історію не так сильно, ставилися до цього зваженіше та продукували етичніший контент. 

Раніше ми публікували дискусію Тетяни Трощинської та Валерії «Нави» Суботіної про те, чому важливо писати про військовополонених та як говорити про досвід полону та втрати